Андрій Гожий / Andrew Gozhyi
21 октября Solidaritätsnetz International совместно с общественной инициативой «Свободная Молдова» организовали в Кишиневе круглый стол на тему «Права человека в Молдове: путь европейской интеграции». Политики, правозащитники и журналисты, присутствовавшие на мероприятии, …
21 октября Solidaritätsnetz International совместно с общественной инициативой «Свободная Молдова» организовали в Кишиневе круглый стол на тему «Права человека в Молдове: путь европейской интеграции».
Политики, правозащитники и журналисты, присутствовавшие на мероприятии, были приглашены для обсуждения текущих реформ системы правосудия в Молдове и уровня стандартов законности.
По результатам круглого стола и анализа полученной информации будет составлен отчет, который организаторы направят в европейские учреждения.
В круглом столе принял участие правозащитник Андрей Гожый.
Швейцарская правозащитная организация «Сеть солидарности» признала вице-председателя партии «ШОР», депутата Марину Таубер политической заключенной и жертвой репрессий. Как заявил представитель организации Андрей Гожый, который прибыл в Кишинев с мониторинговой миссией, меры, …
Швейцарская правозащитная организация «Сеть солидарности» признала вице-председателя партии «ШОР», депутата Марину Таубер политической заключенной и жертвой репрессий. Как заявил представитель организации Андрей Гожый, который прибыл в Кишинев с мониторинговой миссией, меры, применяемые к Таубер, скорее всего, продиктованы политической борьбой, и «Сеть солидарности» будет добиваться ее реабилитации на всех международных площадках. За комментарием по этому поводу мы обратились в Генеральную прокуратуру, где нам пообещали представить ответ позже. Пресс-секретарь парламентской фракции ПДС Адриана Влас написала нам в сообщении, что политформирование, которое она представляет, не комментирует заявления правозащитников. Аналогичное заявление сделала глава пресс-службы Аппарата президента Ирина Готишан.
С 26 сентября по 7 октября в Варшаве прошла конференция по человеческому измерению в рамках ОБСЕ, на которой швейцарская группа «Сеть солидарности» проинформировала правозащитные организации ООН и институты ОБСЕ о деле депутата Марины Таубер — как письменно, так и через своего официального представителя. По завершении конференции «Сеть солидарности» направила вице-президента организации в Кишинев с мониторинговой миссией, для оказания поддержки и консультаций по делу Таубер.
АНДРЕЙ ГОЖЫЙ, вице-президент правозащитной организации «Solidarity Network»: «Правление нашей организации сочло возможным признать Марину Таубер политической заключенной. По ситуации на сегодня, которую мы видим, те меры — репрессии уголовные, которые к ней применяются, скорее всего продиктованы политической борьбой».
Как заявил Андрей Гожый, в деле депутата от партии «ШОР» Марины Таубер нарушены положения по меньшей мере двух международных конвенций. А именно статьи 19-й Международного пакта о гражданских и политических правах и 5-ой статьи Европейской конвенции по правам человека.
АНДРЕЙ ГОЖЫЙ, вице-президент правозащитной организации «Solidarity Network»: «Мы посчитали, что в деле Таубер был именно произвольный арест, не обоснованный на нормативах права. Нам непонятна закрытость данного судебного процесса — почему на заседания не допускается пресса, почему человек, обвиненный в ненасильственном преступлении, более 50-ти дней содержится под стражей. Все это просто вразрез идет с европейскими стандартами права».
По словам Андрея Гожего, после первых подвижек — в виде перевода Марины Таубер с содержания под стражей под домашний арест, теперь основные усилия правозащитников будут направлены на соблюдение ее прав на защиту, равные условия в судебном процессе и на открытость судебного процесса. Как подчеркнул правозащитник, если в отношении Таубер не будут соблюдаться международные стандарты права, организация «Сеть солидарности» объявит об этом на всех международных площадках, и это может привести к серьезным последствиям для имиджа Республики Молдова.
АНДРЕЙ ГОЖЫЙ, вице-президент правозащитной организации «Solidarity Network»: «Если Молдова станет токсичным государством и правительство вашей страны будет «нерукопожатным», конечно за этим последуют политические и дипломатические санкции. Это и существенное снижение финансирования — помощи Молдове, и замедление продвижения в евроинтеграционных процессах».
Отвечая нашему телеканалу по поводу заявлений правозащитника, офицер Генпрокуратуры по связям со СМИ Марианна Керпек сообщила, что комментарии от ведомства будут позже. При этом ранее в ответ на заявления адвокатов Марины Таубер о нарушении ее прав исполняющий обязанности генерального прокурора в тот период Думитру Робу написал нам в сообщении, что «прокуроры действуют в строгом соответствии с законодательством Республики Молдова».
Пресс-секретарь парламентской фракции ПДС Адриана Влас ответила нам в сообщении, что политформирование, которое она представляет, не комментирует заявления правозащитников.
Также мы обратились за реакцией в администрацию президента, Ирина Готишан глава пресс-службы ведомства ответила в сообщении что, цитата: «Аппарат президента не комментирует эти заявления».
Отметим что Швейцарская независимая правозащитная организация «Сеть солидарности» (Solidaritätsnetz Bern), уже двадцать лет занимается защитой прав человека в Европе и во всем мире, а также защитой политических заключенных и лиц, преследуемых в результате военных конфликтов.
Напомним, депутат Марина Таубер была задержана 21 июля после серии обысков, проведенных сотрудниками прокуратуры в офисах партии «ШОР». Её обвиняют в фальсификации финансового отчета партии и содействии финансированию политформирования организованной преступной группой. Таубер своей вины не признает. Представленные прокуратурой материалы она назвала не имеющими правового основания, а свой арест – злоупотреблением, совершенным по указанию властей. Представители власти эти обвинения отвергают.
В свою очередь, Генеральная прокуратура утверждает, что у прокуроров есть доказательства вины депутата. Также в ведомстве не раз заявляли, что прокуратура является аполитичным органом, а ее сотрудники действуют в строгом соответствии с законом, не допуская влияния на их деятельность извне. Как заявила ранее президент Майя Санду в связи с делом Марины Таубер, она хотела бы, чтобы расследование было справедливым, прозрачным и не вызывало вопросов.
The Warsaw Human Dimension Conference, 05/10/2022. Дамы и господа, 2022 год явился периодом жесточайшего кризиса для Европы и стран исповедующих демократические принципы. Мы, оказались перед лицом жестоких столкновений и потрясений во …
The Warsaw Human Dimension Conference, 05/10/2022.
Дамы и господа, 2022 год явился периодом жесточайшего кризиса для Европы и стран исповедующих демократические принципы. Мы, оказались перед лицом жестоких столкновений и потрясений во всех областях человеческой деятельности: будь-то дипломатия либо экономика. Нынешний год – это год выбора, год испытаний гуманистических идеалов под натиском фашизма и милитаризма.
23 июня 2022 года на саммите ЕС было принято решение предоставить Молдове статус кандидата в ЕС. Гражданское общество континента выплатило стране щедрый аванс, с верой и надеждой, что государственная власть в Кишиневе, закатав рукава, начнёт работу по внедрению лучших стандартов и завоеваний свободы, поведя за собой молдавское общество. Какие пожелания высказал Брюссель, какие задачи были намечены для будущего вхождения в Евросоюз? Среди прочего находим и завершение реформы системы правосудия, устранение недостатка в системе юстиции, увеличение участия гражданского общества в процессах принятия решений на всех уровнях, усиления защиты прав человека. В качестве контроля Еврокомиссия будет следить за прогрессом Молдовы в выполнении этих условий и проведет оценку результатов к концу 2022 года.
Окончание года «реформ» уже через несколько месяцев. Какие вести мы можем передать с Молдовы уважаемому собранию, что присутствует на платформе ОБСЕ. По всей стране акции протеста. Люди недовольны политическими репрессиями, сужением свободы слова и социальными потрясениями, вызванными резким ухудшением уровня жизни. Персональные претензии высказываются и в адрес действующего президента госпожи Маи Санду. Электорат предоставляет президенту и правительству обратную связь и выражает на митингах недовольство отсутствием реформ, профанацией и имитацией деятельности. Многонациональный народ Молдовы не хочет утратить исторический шанс стать частью ЕС из-за политических амбиций небольшой группы чиновников топ уровня.
Вместо концентрации на реформировании страны, непосредственно, госпожа Санду сосредоточилась на персональной месте политическим оппонентам. В Молдове есть политические заключённые. Гражданские институции Европы конкретно указываю на этот факт. Наша правозащитная организация «Сеть Солидарности» не только признала молдавского политика Марину Таубер политической узницей, а уже предприняла шаги по информированию Еврокомиссии о нарушении режимом в Кишиневе Пакта о гражданских и политических правах.
Политика – это цивилизованная борьба за власть, убеждение граждан, кои и являются источником власти, в правоте своих доктрин концепций и выкладок тесно связано со свободой слова и критики действующего в стране правящего режима. Верховный Суд США, в своё время, несколько раз метко высказался о свободе слова и политической борьбе. «Нельзя считать преступлением мирное выражение непопулярных взглядов. Функция свободы слова… состоит в приглашении к дискуссии. Действительно, свобода слова может наилучшим образом служить своей высокой цели, когда она вызывает состояние беспокойства, создаёт неудовлетворённость существующими условиями или даже возбуждает гнев» (дело Терминелло против Чикаго). Должна быть сохранена возможность на свободную политическую дискуссию, а «законодательный акт, что допускает наказание за добросовестное использование этой возможности, противоречит гарантии свободы…» (дело Стромберг против Калифорнии). И еще, «… обсуждение общественных проблем должно быть нестеснённым, здоровым и широким. Оно не исключает возможности горячей, язвительной, а иногда и неприятно резкой критики в адрес правительства и должностных лиц…». «Безусловное право свободно говорить об общественных делах… это, минимальная гарантия…» (дело Компания «Нью-Йорк Таймс» против Салливана). Международный пакт о гражданских и политических правах, 1966 года, говорит, что каждый человек имеет право беспрепятственно придерживаться своего мнения и убеждений. Каждый человек имеет право на свободное выражение своего мнения; это право включает свободу искать, получать и распространять всякого рода информацию и идеи, независимо от государственных границ, устно, письменно или посредством печати или художественных форм выражения, или иными способами по своему выбору.
Моя подзащитная, политический узник Марина Таубер критиковала власть, в общем, и непосредственно г-жу президента Санду, да это факт, но это и охраняемое законом право. Как бы не было тяжело слышать нелицеприятные слова о просчётах в государственном управлении, терять рейтинг поддержки, но Санду не имеет права использовать органы государственно принуждения в своих корыстных целях. Молдова развивает институты гражданского общества, а не информационную автократию. В демократическом обществе суд и следствие не должны становиться рычагом политической расправы. Важно перенести центр принятия решения с дворца президента и офиса прокурора в совещательную комнату беспристрастного суда где, оценив все за и против, основываясь на своём внутреннем убеждении, судьи примут не только законное, но и справедливое решение.
Печально осознавать, что «дело Таубер» становится лакмусовой бумагой для проверки зрелости публичной молдавской администрации. На данный момент тест провален. Институции прав человека из Европы запускают процессы, которые могут отдалить Молдову от евроинтеграции и принести негативные последствия для всего молдавского народа.
Просим от европейского сообщества более внимательно отнестись к бравурным отчётам молдавской дипломатии, а если это возможно, то проводить тщательный мониторинг тех тревожных процессов, которые происходят в нашей стране. Ведь желая получить заветную галочку «выполнено» напротив поставленного пункта плана мы рискую загубить жизни и сломать карьеру десяткам, сотням и тысячам людей.
Патриарх Кирилл ошарашил публику новым прочтением Святаго Писания. С лицом средневекового мракобеса, Гундяев поведал пастве, что погибшему на войне – «спецоперации» автоматически прощаются все грехи, а душа отлетает прямиком в рай. …
Патриарх Кирилл ошарашил публику новым прочтением Святаго Писания. С лицом средневекового мракобеса, Гундяев поведал пастве, что погибшему на войне – «спецоперации» автоматически прощаются все грехи, а душа отлетает прямиком в рай. Справку, конечно, от Господа кремлёвский поп не предоставил, однако Сила Небесная в миг опровергла сии слова наслав на Кирилла коронавирус. Ибо нечего от Отца Вседержителя всякую ересь распространять и прикрывать Святым Именем гнусные дела по разграблению и порабощению Украины в угоду кремлёвским гэбэшно-атеистическим барыгам.
Польская пресса конкретно называет Кирилла агентом КБФ-ФСБ, пособников бандитов и еретиком, ведь сама Польша, будучи в подавляющем большинстве католической страной оказывает максимальную поддержку Украине и украинцам, пострадавшим от войны.
Отметим, что со времён колониального прошлого, когда Царство Польское находилось под игом Москвы, остался небольшой религиозный рудимент такой как Польская Православная Церковь (ППЦ). Сама по себе данная религиозная контора небольшая, обслуживает ничтожное меньшинство православных прихожан и существенной роли на социально-политическую жизнь в Жечпосполитой не играет, но, есть одно «но». ППЦ обладает автокефалией и имеет свой канонический голос и вес в православной ойкумене и кафолической церкви, будучи субъектом церковного права и дипломатии. Кормится же данная небогатая организация, ясное дело, за счёт «подаяний из белокаменной столицы».
Наше внимание привлекла та особенность, что несмотря на активное участие православных епархий Польши в оказании помощи пострадавшим от агрессии Российской Федерации в Украине, архиереи не заявили о совместном осуждении преступлений, совершенных российской армией против мирного населения, и не отмежевались от Московского Патриарха.
К сожалению, нынешняя позиция, выраженная епископами Польской церкви, не соответствует ожиданиям православных, и верующий и более того ППЦ не признаёт автокефалию Православной Церкви Украины, считая украинскую самостоятельную церковь «раскольнической». Прорыв в этом вопросе может принести визит в Польшу Константинопольского патриарха Варфоломея, принявшего приглашение президента Польши Анджея Дуды в ближайшее время встретиться с украинскими беженцами. Предстоятель ППЦ, митрополит Савва, направил Патриарху Варфоломею отдельное приглашение. А мобилизация в РФ, благословение московскими попами пролития православной крови в Украине, подтолкнёт польское православное духовенство к принятию верного канонического решения.
«Польская Православная Церковь избегает моральных оценок российской агрессии, используя в официальных сообщениях о духовной поддержке трагедии войны очень общие фразы: «молитва за жертв войны в Украине», «усердная молитва о мире в Украине и современном мире», «молитва о даровании мира», «горячие молитвы о мире» и т. д. Эти термины звучат двусмысленно, поскольку Патриарх Кирилл также молится о «мире в Украине», не осуждая кровавую битву за «Русский мир». В своих недавних заявлениях Кирилл определил российский террор в Украине как «борьбу, имеющую смысл не физический, а метафизический», «единственно правильный выбор».
Польские православные функционеры давно встали на строну Москвы, в 2015 году дошло даже до того, что в Варшавском соборе Марии Магдалины собирали деньги для поддержки незаконных вооружённых формирований «ЛНР-ДРН». Линия главного местного промосковского попа, митрополита Саввы «благоприятствует политике Кремля, который через свои агентства финансирует различные инициативы Польской православной церкви, будь то связанные с фондом «Росатом» или олигархом Вадимом Новинским. Такое положение дел также связано с тем, что несколько активных польских православных иерархов сотрудничали с коммунистическим аппаратом безопасности — двое из них, митрополит Савва и епископ Варсонофий, были соучередителями агентурной сети, действовавшей за границей и координируемой КГБ. Их набирали из некатолических польских церквей и религиозных объединений. В последние годы митрополит Савва поддерживает контакты с бывшими влиятельными работниками спецслужб Польской Народной Республики», — находим информацию в российских медиаресурсах.
В 1834 году в Варшаве было основано викариатство Волынской епархии, а в 1840 году самостоятельная епархия. Епископ Варшавский возводится в сан архиепископа Варшавского и Новогеоргиевского, а с 1875 года (с воссоединением Холмских униатов) Хелмско — Варшавского. В 1905 году была выделена в самостоятельную Хелмскую епархию. Указом о веротерпимости царя Николая II от 1905 г. были внесены некоторые изменения в религиозную структуру области. Некоторые из бывших униатов, в основном из Седлецкой и Любельской епархий, отошли от православия и присоединились к Римско-католической церкви. Очередной разлад в организации Православной Церкви произошел во время Первой мировой войны.
Большинство православных верующих из восточной Польши бежали в центральную Россию. Духовенство бежало вместе со своими прихожанами, оставив храмы, ставшие жертвами грабителей. «Беженцы» (люди, бежавшие из Польши в Россию в 1915-1922 гг.) были свидетелями падения двух авторитетов: царя и церкви. После Первой мировой войны, в 1918 году, было возрождено польское государство. По Рижскому мирному договору (1921) около 4 млн православных верующих, в том числе около 2,5 млн украинцев, оказались в составе вновь созданного Польского государства. Они проживали преимущественно на белорусских и украинских (Волынь, Полесье и Холмщина) территориях, входивших ранее в состав Российской империи и где единственной разрешенной церковью была Русская православная церковь. Вернувшись из странствий, её прихожане увидели новую реальность. Польское правительство начало относиться к православию, как к пережитку русского разделителя и проявляло крайне негативное отношение к православным верующим.
В связи с политическим положением священный Синод РПЦ МП в сентябре 1921 года назначил на Варшавскую кафедру бывшего Минского архиепископа Георгия (Ярошевского), который в январе следующего года был возведен в сан митрополита. Церкви в Польше было одновременно предоставлено право автономии (формального внутреннего самоуправления). Поэтому, вполне закономерно польское правительство, вдохновленное интересом национальной безопасности, было занято тем, чтобы всецело оторвать от Москвы православные епархии Польши. В 1922 году под влиянием государственной власти Собор православных епископов в Польше, состоявшийся в Варшаве, решительно высказался за установление автокефалии Православной Церкви в Польше. «За» были митрополит Георгий, епископы Дионисий и Александр (Иноземцев), против — архиепископ Елевферия (Богоявленский) и епископ Владимир (Тихоницький).
8 февраля 1923 года в жизни Польской Православной Церкви произошло чрезвычайное событие — архимандрит Смарагд (Латышенко), бывший ректор Волынской духовной семинарии, отстраненный от должности и запрещенный в священнослужении митрополитом Георгием, выстрелом из револьвера убил митрополита. Через два дня после этого трагического события обязанности Митрополита и председателя Священного Синода принял на себя про-украински настроенный архиепископ Волынский и Кременецкий Дионисий (Валединский), а 27 февраля того же года Собором православных епископов Польши он был избран Варшавским Митрополитом.
В игру вступил Царьград. Тогда предпоследний год на престоле святого Андрея находился Мелетий (Метаксакис; 1871-1935), который успел установить хорошие отношения с Великобританией и стал своего рода первым православным геополитиком. Он прекрасно понимал угрозу со стороны Москвы всему мировому христианству вообще и православию в частности. Поэтому Константинопольский Патриарх Мелетий IV 13 марта 1923 года утвердил владыку Дионисия в этом звании и признал за ним титул Митрополита Варшавского и Волынского и всея православной Церкви в Польше и священно-архимандрита Почаевской Успенской Лавры. Через два года Патриарх Мелетий руководил кафедрой в Александрии, а его преемник решил вопрос с предоставлением автокефалии польским епархиям.
Соответственно, митрополит Дионисий обратился к следующему Константинопольскому Патриарху Григорию VII с просьбой благословить и утвердить автокефалию Польской Православной Церкви, а затем известить об этом всех глав Поместных Православных Церквей. 13 ноября 1924 года. За три дня до своей кончины Патриарх Григорий VII подписал Патриарший и Синодальный Томос Константинопольской Патриархии о признании Православной Церкви в Польше автокефальной.
Однако официальное провозглашение автокефалии задержалось почти на год в связи с возникшими неурядицами в Константинопольской Патриархии после смерти Патриарха Григория VII. Его преемник, Константин VI, в конце января 1925 года был выслан из Константинополя турецкими властями, и патриаршая кафедра до июля того же года оставалась свободной. Новоизбранный Патриарх Василий III сообщил в августе 1925 года Митрополиту Дионисию, что в следующем месяце он пришлет в Варшаву делегацию, которая и привезет Томос об автокефалии Православной Церкви в Польше. Действительно, в середине сентября в Варшаву прибыли представители Церквей Константинопольской и румынской, а 17 сентября в их присутствии, а также при наличии всего епископата Польши, представителей епархий, Варшавской паствы и членов правительства в митрополичьем храме святой Марии Магдалины состоялось торжественное чтение Патриаршего Томоса. Автокефалию Православной Церкви в Польше признали в то время все поместные и автономные Церкви, исключая только Русскую Православную Церковь; что и не удивительно.
Территории Польши, присоединённые к Советскому Союзу, с 1939 года входили в состав Минской епархии. После 17 сентября 1939 года Белостокская и Гродненская губернии были включены в состав Советского Союза, и советская администрация ограничила права на совершение богослужений. Советская власть не заботилась о развитии православной церкви, а, наоборот, хотела ограничить её.
После Второй мировой войны в пределах Польши церковь находилась в ведении Временного коллегиума Польской православной церкви под руководством епископа Тимофея (Шреттера) и положение польских церкви и государства изменилось из-за попадания под советское влияние. Дошло даже до такого казуса, как повторный «Томос». Только апостольские церкви (Константинопольская, Иерусалимская, Антиохийская и Иерусалимская) имеют права предоставлять автокефалию. К тому же Томос Польская Церковь уже получила. Но Москва делала вид, что Томоса не было и выдали полякам не традиционный Томос, написанный на пергаменте, а справку в стиле «слушали-постановили», что они «дают им автокефалию». Сейчас функционеры ППЦ именно этот документ, называют «Томосом» и заявляют, что именно Москва дала им полную автокефалию.
Государственно-церковные отношения в СССР предусматривали установление жесткого контроля над Русской православной церковью, которая была превращена в инструмент решения геополитических задач советской власти. Укрепление Московской Патриархии было частью борьбы за будущее устройство послевоенного мира, в которой СССР должен был взять на себя ведущую роль. Что касается польского правительства, то вхождение Польской Православной Церкви в орбиту влияния Московской Патриархии было гарантией ее лояльности во всех сферах социалистического строительства, в том числе и в национальном вопросе.
Планы советских и польских властей по изменению канонического статуса Польской Православной Церкви в Польше на первом этапе (1944 г. – октябрь 1947 г.) были направлены на упразднение автокефалии, дарованной Константинополем, и подчинение ее Московскому Патриархату. На втором этапе (ноябрь 1947 г. — июнь 1948 г.) польское правительство приняло решение сохранить автокефальный статус Церкви за счет усиления противоборствующих сил. Было предложено «отменить» Томос в 1924 году и получить автокефалию от Московской Патриархии. Укрепление кадрового потенциала Польской Православной Церкви русским духовенством предусматривало отстранение от должности проукраински настроенного митрополита Варшавского Дионисия (Валединского).
Первым настоятелем Польской Православной Церкви после Второй мировой войны стал архиепископ Тимофей, за ним последовал «агент КГБ», архиепископ Макарий (с 1951 г.). В 1949 году были созданы три епархии, однако миграция из восточных провинций в центральную Польшу потребовала нового епархиального разделения. Таким образом, в 1952 году были созданы четыре епархии: Варшавско-Бельская, Белостокско-Гданьская, Лодзинско-Познаньская и Вроцлавско-Щецинская епархии. В 1983 году была возобновлена деятельность Пшемыско-Новосондецкой епархии, а в 1989 году — Хелмской епархия.
После падения социалистического режима не была произведена люстрация среди польского православного духовенства.
Недавно ППЦ вновь обратилась к патриарху Константинопольскому Варфоломею с уведомлением о непризнании Православной церкви Украины. Об этом говорится в заявлении собора епископов Польской Автокефальной Православной церкви, состоявшемся 29 октября 2019 года: «Оставляем в силе свои позиции по автокефалии украинской Церкви, содержащиеся в Постановлениях Собора № 340 от 9 мая 2018 № 341 от 25 июня 2018 года и № 342 от 2 апреля 2019 года», — говорится в заявлении. Также утверждается, что церковь Польши «не против предоставления автокефалии Церкви в Украине на основе догматических и канонических норм для всей Церкви, а не для группы отступников – раскольников». Также Польская Православная Церковь не признаёт рукоположения украинских священников. Отметим, что такая позиция польской церкви вполне созвучна с позицией путинской РПЦ МП.
Польша, как по пророчеству Леха Качиньского (сегодня Грузия, завтра Украина, а послезавтра Польша) уже собирает силы для отражения московского удара, а, в сердце Варшавы засели очень любопытные персонажи. Хотя, политико-дипломатическая игра проходит на многих уровнях и почему бы в сфере жёсткой антироссийской риторики не оставить такую чёткую и прямую коммуникационную линию с Москвой, как церковный аппарат.
Андрей Гожый,
Варшава, специально для PC Inform
Пятого сентября 2022 года президент Латвии Эгилс Левиц, представил поправки к Закону о православной церкви Латвии, чтобы полностью определить автономный и независимый статус православной церкви. Цель ясна, разорвать связи с Москвой, …
Пятого сентября 2022 года президент Латвии Эгилс Левиц, представил поправки к Закону о православной церкви Латвии, чтобы полностью определить автономный и независимый статус православной церкви. Цель ясна, разорвать связи с Москвой, использующей церковь в своих целях, и тем самым еще в большей степени актуализировать независимость страны.
Православная Церковь – это Единая Церковь, состоящая из нескольких местных юрисдикций по всему миру, называемые, автокефальными церквями. Обычно местные юрисдикции имеют этнические особенности, и территориальную принадлежность.
У каждой церкви есть свой собственный совет епископов, который возглавляет епископ-примат с титулом патриарха, митрополита или архиепископа (в зависимости от размера и местных обычаев). Так, Греческая православная церковь означает все те епархии и структуры православной церкви, где люди говорят по-гречески, а литургические тексты – по-гречески. Русская Православная Церковь означает все те юрисдикции Православной Церкви, где люди говорят по-русски, а литургические тексты на церковно-славянском языке и так далее. Но все эти юрисдикции – это одна кафолическая (вселенская) Церковь, и все они чувствуют себя членами одного и того же Тела Христова. За исключением нескольких местных обычаев разницы нет. Богословие и основные практики одинаковы. Музыка, облачения, язык, аскетические практики и, возможно, календарь отличаются; но на данном этапе богословских доктринальных (догматических) отличий не наблюдается.
Первые записи о православной религии в Латвии датируются десятым веком. Знаменитый маршрут «из варяг в греки» проходил вдоль реки Даугава (Западная Двина). Это был не только торговый путь, но и путь распространения христианства. В восточных регионах современности христианство пришло из соседних земель Древней Руси: из Полоцка, Пскова и Новгорода. Данные археологических раскопок, а также письменные источники свидетельствуют о наличии православного христианства на территории Латвии до вторжения крестоносцев. Нет исторических фактов, подтверждающих, что распространение православной веры было насильственным по своему характеру в те времена.
Подчинение латвийских территорий крестоносцами в 13 веке привело к распространению католицизма среди местного населения. В течение нескольких веков единственным православным храмом в Риге была церковь св. Николая Чудотворца в русском квартале города. Эта церковь была впервые упомянута в 1299 году. В 17 веке церковь разрушена. На востоке Латвии сохранились некоторые православные церкви. Известно, что в 1582 году в Илуксте была православная церковь.
С 18-го века с присоединением Латвии к Российской империи официальная православная церковь распространилась по всей территории Латвии. В 1838 году был основан Рижский викариат Псковской епархии. В 1847 году в Риге была основана православная богословская школа, а в 1851 году начала свою работу Церковная академия. В 1850 году Рижский викариат был преобразован в отдельную Рижскую епархию. Епархии включали провинции Ливония и Курляндия. В 1865 году его юрисдикция была распространена на провинцию Эстония. К 1914 году в Рижской епархии насчитывалось 267 церквей, 71 молитвенный дом, 273 023 прихожан и 457 православных школ с 18 227 учениками.
В незавичимых странах Балтии Рижская епархия была разделена на две части – эстонскую и латышскую. В 1918 — нач. 1919 гг. ею временно управлял викарный епископ Ревельский Платон (Кульбуш). Латвийские власти не разрешали въезд в Латвию ни митрополиту Серафиму (Чичагову), ни архиепископу Геннадию (Туберозову), которых Патриарх Тихон предполагал назначить на Рижскую кафедру. Лишь после того, как на Рижскую кафедру предложено было перевести из Пензенской епархии архиепископа Иоанна (Поммера), латыша по национальности, вопрос о главенстве в Рижской епархии был улажен с латвийскими властями. Иоанн (Поммер) провел встречу с Патриархом всей России Тихоном, от которого он получил документ (который ошибочно называют Томосом), подтверждающий относительную независимость (заметим, не автокефалию) Латвийской Православной церкви при подчинении патриархату в Москве только по каноническим вопросам.
После убийства архиепископа Иоанна разгорелась битва вокруг легального статуса Латвийской православной церкви. 7 ноября 1935 года было заключено соглашение с Константинопольским патриархатом про переход всего латышского Православия в его юрисдикцию. Тогда же владыка Августин (Петерсонс) был избран новым Митрополит Риги и вся Латвии.
В 1940 году, после присоединения Латвии к СССР, предыдущие решения были отменены, и Латвийская церковь вошла в состав Русской православной церкви на правах епархии. Митрополит Рижский и всея Латвии Августин (Петерсон) ушел на покой. Латвийская православная церковь Константинопольского патриархата с 1947 года перешла на эмигрантский режим, именуясь «Латвийской православной церковью в изгнании».
24 октября 2019 года власти Латвии зарегистрировали Латвийскую Автономную Православную Церковь, признавая суверенитет Константинопольского Патриарха; Латвийская православная церковь Московского Патриархата не считала эту структуру канонической
В 2022 году митрополит Александр (Кудряшов) Латвийской православной церкви осудил вторжение России в Украину: «Решение вопросов международных отношений военным путем является недопустимым».
Итак, в конце межвоенного периода православная церковь Латвии не подчинялась Москве, тогда она была суверенной, поэтому поправки к Закону о православной церкви Латвии восстановят прежнюю независимость церкви.
Что произойдет далее? Скорее всего, процесс пойдет по украинско -македонскому сценарию, но с учетом местных особенностей. Во-первых, количественно Православная Церковь в Латвии не доминирует среди христианского населения страны, в основном исповедующего лютеранство; это церковь по преимуществу, русской диаспоры, хотя есть там и латыши, и богослужения на латышском языке. Во-вторых, процесс инициирует исполнительная власть, но по-своему: сначала внесение изменений в закон, а потом уже сами епархии, вырванные, а не вышедшие из подчинения Москве, будут решать вопрос об их каноническом статусе, скорее всего, в Константинополе.
Ввиду того, что православных христиан в Латвии немного (по официальной статистике на всю страну 118 приходов; 92 священнослужителя (79 священников, 13 диаконов; то есть раза в четыре меньше, чем в было в Российской империи), то предоставлять им автокефалию и даровать Томос нет смысла. Более вероятный вариант – это восстановление канонического единства с Константинопольским патриархатом, ведь, как явствует из проведенного нами исторического обзора, Москва после ВОВ осуществила «рейдерский захват» Рижской митрополии, как и в 1686 году – рейдерский захват Киевской митрополии.
Важная особенность: нововведений закон гласит, что Латвийская православная церковь, все ее епархии, конгрегации и учреждения должны быть полностью независимы от любой церкви за пределами Латвии.
Перед возвращением под цареградский омофор, скорее всего, произойдёт нечто вроде Объединительного Собора между двумя Латвийскими Церквами, а потом обе войдут в Константинопольский патриархат на правах реальной, а не номинальной автономии.
В заявлении к Сейму президент Латвии заявил, что существует риск того, что руководство Русской Православной Церкви может в одностороннем порядке ликвидировать номинальную Латвийской Православной Церкви и де-факто изменить её канонический статус.
Предлагаемый президентом законопроект означает, что государство признает полностью независимый и автокефальный статус Латвийской православной церкви. Эгилс Левиц сказал: «Устранение любой связи с патриархом Москвы является важным вопросом для нашего православного, да и всего латвийского общества, актуальной проблемой нашей национальной безопасности». Он сказал, что законопроект обсуждался со всеми компетентными национальными органами. «Мы все согласны с тем, что мы не должны колебаться. Я попросил признать законопроект срочным и принять его, как можно скорее», — сказал президент.
В целом же поправки к Закону о Латвийской православной церкви, представленные президентом Эгильсом Левитом, являются правильным шагом, поэтому национальный парламент Латвии поддержит этот законопроект.
Понятное дело, что теоретически церковь отделена от государства, но на самом деле церковь действует внутри государства, поэтому важно работать вместе в синергии. Эта синергия должна быть вне РФ, а с Латвией. Возможно, после возвращения под власть Царьграда, в Латвийской Церкви будет произведена жесткая люстрация и замена части духовенства. Через церковь, РФ пытает влиять на русскоговорящую диаспору внутри страны, и это необходимо всячески пресекать.
Неслучайно в поправках к закону упоминается, что долгое время и особенно после российского вторжения в Украину Русская Православная Церковь на уровне управления и священников оправдывала войну, агрессию и насилие против украинского народа, «прославляя военные преступления», совершенные российскими силами в Украине. Долгое время риторика Русской Православной Церкви, по мнению авторов поправок, поддерживала кремлевскую пропаганду, которая ставит под сомнение государственность Украины, её независимость и суверенитет. Аналогичные позиции были высказаны в отношении других стран, граничащих с Россией, что напрямую влияет на интересы национальной безопасности Латвии.
Отметим, что президентская инициатива приходит «в нужное время», более того: законопроект обсуждался с Латвийской православной церковью и Советом национальной безопасности. 8 сентября 2022 года парламент Латвии принял в окончательном чтении поправки, предложенные Президентом Латвии Эгильсом Левитом к Закону о Латвийской православной церкви, которые меняют статус церкви в стране, заявляя, что она должна действовать совершенно независимо от Москвы. До сих пор Латвийская православная церковь действовала при Московском патриархате, который поддерживает правящий режим в России и военную агрессию этой страны против Украины.
В целом же, поправки восстанавливают исторический статус Латвийской православной церкви и исключают любую власть Московского патриархата над церковью в Латвии. 73 члена сейма проголосовали за закон, трое проголосовали против и один депутат воздержался.
Новые правила предоставят возможность установить, что лицо, назначенное на должности в церкви, отвечает требованиям всех правил и интересов национальной безопасности. Также решено, что церковь должна информировать канцелярию президента о назначении или отстранении от должности главы церкви, митрополитов, архиепископов и епископов. После этого канцелярия президента сообщит об изменениях в официальном журнале и направит информацию о религиозных организациях в ответственные учреждения. Авторы поправок также считают, что изменения не повлияют на доктрину веры церкви или другие аспекты ее канонов.
Православная Церковь информирована о поправках к закону. Церковь еще не предоставила каких-либо публичных комментариев по этой инициативе политиков.
Православные христиане в независимой и демократической Латвии нуждаются в собственной и независимой церкви, говорит Левиц. Президент подчеркнул, что Латвийская православная церковь и митрополит Александр могут рассчитывать на полную поддержку со стороны латвийского государства.
На вопрос, разрешено ли Латвийской православной церкви продолжать общение с Русской православной церковью, Левиц упомянул только «канонические связи». В то же время президент заявил, что у Латвийской православной церкви не будет никаких обязательств перед русской церковью. Латвийская церковь как независимая церковь может общаться со всеми церквями по всему миру.
Теперь ожидаем реакции от Вселенского патриарха, иначе Православная Церковь Латвии на долгое время окажется в изоляции (расколе) со всем Православным миром. Потому, по канонам Халкедонского Собора, судьба диаспоры находится в канонической власти патриарха Второго Рима (Константинополь), к чему падший Рим, третий, не должен иметь какого-либо отношения.
Андрей Гожый, для PC inform
Історія взаємовідносин між Риською імперією та християнськими общинами на її території в I—III ст. представляють собою складний комплекс богословських, юридич- них та релігійно-історичних проблем. Протягом цього періоду християнство в Римсь- кій …
Історія взаємовідносин між Риською імперією та християнськими общинами на її території в I—III ст. представляють собою складний комплекс богословських, юридич- них та релігійно-історичних проблем. Протягом цього періоду християнство в Римсь- кій імперії не мало стійкого статусу та офіційно вважалось «недозволеною релігією» (лат. Religio illicita), що теоретично ставило її стійких послідовників поза законом. Часи відносно мирного та стабільного розвитку общин змінювалися періодами біль- шими чи меншими хвилями переслідування християн зі сторони загальноімперських та місцевих властей.
Ключові слова: поширення християнства, Римська імперія, переслідування христи- ян, мучеництво, місіонерство, язичництво.
The history of relations between the Roman Empire and Christian communities on its terri- tory in the I-III centuries is a complex complex of theological, legal, religious and historical problems. During this period, Christianity in the Roman Empire did not have a stable status and was officially considered an «illegal religion» (Latin: Religio illicita), which theoretically outlawed its stable followers. Times of relatively peaceful and stable development of commu- nities were followed by periods of greater or lesser waves of persecution of Christians by the general Imperial and local authorities.
Key words: spread of
Christianity, Roman Empire, persecution of Christians, martyrdom, missionary work, paganism.
Перше серйозне зіткнення між Церк- вою та римською владою було пов’язане із сильною пожежею в Римі, котра трапилася 19 липня 64 року. Римський історик Тацит (поч. ІІ ст.) повідомляє, що народ запідозрив самого імператора в підпалі і тоді Нерон, «щоб відвести від себе підозри знайшов та засудив до тяжких страж- дань тих, кого натовп називав християна- ми» [15]. Їх жорстоко вбивали, віддавали на з’їдання звірям, розпинали на хрестах або спалювали живими «ради нічного освітлення». Другим «імператором- гонителем» став Доміціан (96 р.), який проводив особливу податкову політику по відношенню до іудеїв та християн, санкціонував заслання та страти віруючих.
З початком другого століття в Римській імперії почався новий етап відносин між Церквою та Римською державою, пов’язаний з правлінням імператора Трая- на (98-117), якого сучасники та потомки вважали «кращим імператором» (optimus princeps). Саме він сформував першу юридичну основу для переслідування християн. Серед листів Плінія Молодшого зберігся його запит до Траяна про христи- ян та лист відповідь імператора, доку- мент, який на півтора століття визначав відношення римської влади до нової релігії [12 ].
В рескрипті Троян настоював, щоб дії по відношенню християн повинні знаходитись строго в рамках закону: влада не повинна була розшукувати християн, анонімні доноси заборонялися, при відкрито- му звинуваченні християн імператор наказував страчувати не дивлячись на вік за те, що називали себе християнами, відпускаючи на свободу тих, хто відкрито відрікається від віри. При цьому звинувачуваному достатньо принести жертву римським богам. Поклоніння зображенню імператора та проголошення прокляття Христу імператор обійшов мовчанням.
В результаті появи такого рескрипту християни з однієї сторони могли бути засуджені, а з іншої, у випадку зречення віри могли бути відпущені на свободу. Документ не мав обов’язкового характеру для всієї Римської імперії. Можливо, в результаті публікації Плінієм Молодшим своєї переписки з імператором цей доку- мент став відомим та отримав юридичну норму відношення римської влади до християн. «Історія вказує на окремі випадки, в яких дія рескрипту продовжувалась до часів Діоклетіана, незважаючи на те, що при гоніннях Деція влада сама брала на себе ініціативу в справі переслідування християн» [ 1].
Наступним імператором після Траяна був Адріан, який йшов стопами свого по- передника. В новому рескрипті повторялися норми встановлені Трaяном: анонім- ні доноси заборонені, судові процеси тільки при наявності обвинувача. В силу такої ситуації християни набули деякою мірою захист, адже якщо вина звинуваченого залишалась недоведеною, то наклепника чекала сувора участь. Крім цього, процес у відношенні християн потребував певних матеріальних затрат зі сторони донощика, оскільки звинувачення міг прийняти тільки управитель провінції,
який мав право виносити смертний вирок, тому не кожен був готовий їхати в інше місто та приймати участь в довгому та матеріально затратному судовому процесі. Багато християн ІІ ст. вірили, що рескрипт Адріана надавав їм суттєвий захист. Мабуть, так його розумів муч. Юстин Філософ, який приводив текст документа в 1-й апорії [4] З благоволінням до християн згадує про рескрипт свт. Мілітон Сардій- ський[3]
З приходом до влади імператора Антонія Пія, суворі закони проти християн не відмінялись. Свт. Мілітон Сардійський згадує про чотири рескрипти імператора адресовані містам Ларісси, Фессалоніки, Афіни та провінційному собору Ахаї, «щоб не було по відношенню до нас ні- яких нововведень» [6].
З ім’ям Антонія Пія традиційно пов’язують рескрипт, який адресовано провінції Асії. Він дійшов до нас в двох редакціях: як додаток до першої апології муч. Юстина Філософа та « Церковної історії» Євсевія під ім’ям Марка Аврелія. Більшість дослідників визнають рескрипт фальшивим. Можливо, він написаний не- відомим християнином в кінці ІІ-го століття. Автор ставить в приклад язичникам релігійну відданість християн, підкреслюючи їх смирення, а розказане їм уяв- лення про язичницьких богів не співпадає з поглядами Антонія Пія, ні тим паче Марка Аврелія. Вцілому документ не погоджується з реальними положеннями, які християни займали в Римській імперії в цей період. Жертвами язичників стало багато християн.
З середини ІІ ст. римській владі в різних провінціях все більше доводилось рахуватись із соціальним фактором поширення християнства, який мав серйозний вплив на характер та інтенсивність гонінь. До цього часу з маловідомої іудейської секти, якою християни вважались сучасниками в кінці І ст. (коли Тациту потрібно було пояснити їх походження), Церква перетворилась у велетенську організацію, ігнорувати яку вже було неможливо.
Християнські общини виникали в самих віддалених кутках імперії, активно займались місіонерською діяльністю, залучаючи нових членів переважно з числа язичників. Церква успішно (хоча інколи і болісно) долала не тільки наслідки зовнішнього тиску зі сторони язичництва, але й внутрішні розколи, наприклад, пов’язані з впливом гностицизму чи монтанізму. Римська влада в цей період не брала на себе ініціативу в гоніннях на Церкву та з прикладала зусиль для запобігання народного гніту проти християн. До традицій- них звинувачень в чорній магії, канібалізмі, кровозмішанні та безбожжі прибавлялись звинувачення в різних природніх бідах, в яких, на думку язичників, вира- жався гнів богів на присутність християн в імперії. Як писав Тертулліан, «якщо Тибр розіллється або Ніл вийде з берегів, якщо засуха, землетрус, голод, чума, від- разу кричать: «Християн до левів!» [ 6].
Чернь вимагала від властей і часом домагалась переслідування християн без дотримання яких- небуть правових формальностей. Освідченні язичники також виступали проти християнства: деякі інтелектуали, наприклад Марк Корнелій Фронтон, який був приближений Марку Аврелію, готові були вірити в «страшні зло- чини» християн [11], але більшість освічених римлян не розділяли настроїв натовпу. Сприймаючи нову релігію як за- грозу традиційній греко-римській культурі, її соціальному та релігійному порядку, вони вважали християн членами таємного незаконного товариства або учасниками «повстання проти суспільного строю» [11].
Незадоволені тим фактом, що їх провінції «наповнювались безбожними християнами», вони відкрито оправдовували суворі антихристиянські способи правління. Представники інтелектуальної еліти імперії не обмежувалися, як Лук’ян, висміюванням вчення або соціальний склад Церкви, представляючи віруючих зібранням «вдів, дітей-сиріт та жебраків» [9], але як Цельсій, послідовно робив нападки на аспекти богослов’я та соціальну поведінку християн, відмовляючи представникам християнської релігії в можливості належати до інтелектуальної еліти греко- римського суспільства.
Зміна правителя та прихід до влади Марка Аврелія не змінили правового положення Церкви. Залишились діяти анти- християнські норми законодавства, введе- ні при перших Антонінах. Кровопролитні гоніння проходили епізодично в багатьох місцях імперії. Свт. Мілітон Сардійський в апології, зверненій до цього імператора, повідомляє, що в Асії проходять нечува- не: «…по новим едиктам гонять та переслідують людей благочестивих; безсоромні донощики та любителі чужого, виходячи з цих розпоряджень, відкрито чинять роз- бій, в ніч та день грабують людей, ні в чому невинних». Апологет призиває імператора вчиняти по справедливості і навіть допускає сумнів, чи дійсно по його розпо- рядженню з’явився «новий едикт, видати який жорстоко було б навіть проти ворогів – варварів» [3]. На основі цього поста- новлення деякі історики роблять висновок, що «гоніння Марка Аврелія відбулось саме по імператорському наказу, який утвердив гоніння на християн» та вніс зміни в раніше видані проти них нормативні акти.
Джерела дійсно підтверджують в цей період активізацію антихристиянських виступів серед народу, відмічають факти спрощеного судового розбору, розшуку та прийняття анонімних доносів, але збереження попереднього характеру кари. Нові едикти та зміна характеру гонінь, які приписувались Мілітоном Марку Аврелию, в повній мірі могли бути результатом вимог язичників і відповідних дій провінціаль- них правителів з однієї сторони добре знаючих про настрої імператора, а з іншої – бажаючих хоч в якісь мірі заспокоїти антихристиянську частину суспільства та вимушених кожен раз звертатися за пора- дою до імператора. В цілому число відо- мих по іменах та шанованих Церквою мучеників, які зазнали гонінь при Марку Аврелію приблизно таке ж, як при інших Антонінах.
В часи правління імператора Коммода для Церкви настали більш спокійніші часи. В римській історії цей імператор за- лишив після смерті погану славу, оскільки на відмінно від свого батька Марка Аврелія мало цікавився державними справами. Проявляючи байдужість до політики, він виявився менш суворішим гонителем християн, чим інші представники династії Антонінів.
Новий етап в взаємовідносинах між Церквою та Римською державою прийшо- вся на час правління династії Северов (193-235), представники якої мало піклувались про збереження та встановлення старого римського релігійного порядку, притримуючись політики релігійного си- нкретизму. При імператорах цієї династії східні культи набувають широкого поширення по всій території імперії, проникаючи в різні класи та соціальні групи її населення. Християни, особливо при останніх трьох імператорах династії Севе- ров, жили спокійно, інколи навіть користувалися особистим благоволінням правителя.
ІІІ ст. н.е. займав в історії особливе місце, відділяючи період Ранньої імперії (Принципату) від періоду Пізньої імперії (Домінату). При цьому зазвичай відмічається, що римська держава в цьому столітті знаходилась в критичному стані, а сам період називався критичним періодом ІІІ століття. Криза проявлялась у всіх сферах життя: економічній, соціальній та політичній.
Яскраве вираження криза знайшла в імператорському правлінні. З кінця ІІ ст. і майже століття почалась швидка зміна імператорів, яких вбивали в результаті придворних змов та заворушень. З 192-го по 284 рр. римський престол займали 32 імператора, не рахуючи тих, хто був про- голошений в провінціях і не домігся за- твердження влади над всією Римською імперією. В середині ІІІ ст., коли криза найбільш загострилася та встановилась майже повна політична анархія, на період 235-284 рр. прийшлось 19 законних імператорів та більше 30 узурпаторів.
Падінню ролі Рима сприяло те, що він перестав бути постійною резиденцією імператора. По крайній мірі з часів імператора Коммода Римом рахувалось те місце, де прибував імператор. Це вело до змін в соціальній психології римських громадян. До кінця ІІ ст. ідеали старого римського громадянства, в особливості по відношенню до самого поняття общини римськими громадянами, в значній мірі встигли вивітритися. Подальше знецінення цих ідеалів пов’язано з даруванням прав римських громадян всім вільним жителям імперії по едикту Каракалли. Все це негативно відображалось на основах за- конності влади римських імператорів.
Великий вплив на роль армії в політичному житті Римської імперії мало послаблення з кінця ІІ ст. зовнішньополітичного положення римської держави. Значно посилився тиск на кордони імперії Персид- ських військ, які постійно грабували схід- ні провінції. На західну та дунайську гра- ниці набігали варвари, що вважається су- часникам справжньою катастрофою. Армія була деморалізована. Вона припинила бути в руках імператорів інструментом влади, який забезпечував стабільність по- ложення в державі.
Для християн, третє століття – перше, коли вони з мізерної меншості перетвори- лись в одне із звичайних, традиційних меншин, вписаних в структуру суспільст- ва. В третьому столітті вже є (на Сході) поселення, виключно християнські. Хрис- тиянські літератори вже не тільки захи- щають християнство, але й ведуть дебати між собою та просто мислять про свою віру (Оріген перший на Сході, Тертулліан перший на Заході). У них є власність як у юридичних осіб, їх єпископи авторитетні та входять в коло місцевої еліти.
В третьому столітті в житті Церкви проходять значні зміни. Частіше стали збиратись Помісні Собори. З них, напри- клад, Антіохійський, проти Павла Само- садського, включали представників бага- тьох Церков, а не однієї області. З іншої сторони, в третьому столітті Церкві дове- лось пережити внутрішні розколи, з яких багато потрясли церковне життя, як роз- кол донатистів.
В ІІІ ст. почалось розмежовування Церкви Сходу та Заходу. Спочатку з приводу питань про владу римського єпископа. Близько 250 р. виник перелом в церков- ному баченні на мучеництво, який відобразився на подальшому житті Церкви.
Протягом третього століття межі Церк- ви значно розширились. Проповідь християнства була не тільки в Галії та Іспанії, але всю частину Англії, де до кінця століття існувало вже три єпископських кафедри: в Лондоні, Йоркі та Лінкольні.
Британська Церква дала першого свого мученика – святий Албанія († бл. 303 ро- ку). Християнство поширювалось і за Рейном, в областях заселеними германськими народами, а на Сході свт. Григорій Неокесарійський поклав початок християнської проповіді серед готів, які захопи- ли Малу Азію.
Якщо на Сході в третьому столітті було вже багато міських ті сільських церковних общин, то на Заході, особливо в Галії, тільки одні міста були наповнені християнським благовістям, а сільське населення залишалось язичницьким.
Зовнішнє положення Церкви значно покращилось. При імператорі Олександрі Севере (222-235) було дозволено будувати храми і в великих містах вони були побудовані. Багаточисленні земельні дари, які отримували общини, настільки збагатили окремі Помісні Церкви, що, наприклад, єпископ Флавіан Римський рахувався од- ним із самих великих власників столиці. Римська община придбала катакомби, де хоронились мученики та християни загалом і почала звершувати богослужіння.
В цілому Церква спокійно пережила правління останніх Северов. Марк Аврелій Антонин (218-222) мав намір перенести в Рим «релігійні обряди іудеїв та самарян, а значить і християнські богослужіння», щоб підкорити їх жрецям шанованого ними емеського бога Ела. За кілька років правління Аврелій Антонін набув собі всезагальну неприязнь та був вбитий в палаці.
Імператор Максимін Фракієць (235- 238) був проголошений імператором солдатами після вбивства Олександра Севера, «через ненависть до роду Олександра, який складався більшою частиною з віруючих» підняв нове тривале гоніння [15]. На цей раз переслідування було направлене проти кліриків, яких імператор звинуватив у навчанні християнству. В Каппа- докії і Понті переслідування охопили всіх християн, але тут вони були скоріше не стільки наслідком додатком едикта Мак- симіана, скільки проявленням антихрис- тиянського фанатизму, який пробудився у язичників через страшний землетрус, який стався бл. 235-236 рр. в цьому регіоні [1].
При імператорах Гордіані ІІІ (238-244) та Філіпові Арабе (244-249), якого навіть рахували християнином, Церква пережи- вала період процвітання та спокійності [ 15].
Децій (249-251) був проголошений імператором військами в Мезії і потіснив з престолу Філіпа Араба. З його іменем пов’язано одне з найбільш жорстоких гонінь в римській імперії. Гоніння прийняло загальний характер та поширилось по всій імперії. Мотиви, при яких Децій почав переслідування християн не зовсім зрозумілі. Візантійський хроніст ХІІ ст. ІоанЗо- нара, який опирався на втрачені джерела, вказує, що до гонінь його наштовхнув цензор Валеріан [ 2 ].
Коли в 253 р. останній зайняв престол, то став проводити антихристиянську полі- тику не раніше 257 року. Євсевій Кесарій- ський вважав, що Децій підняв на Церкву гоніння із зневаги до попередника, відомого своїми християнськими симпатіями [ 15]. За словами сщмч. Кіпріяна Карфагенського, Децій готовий був скоріше прийняти лихі новини про бунт узурпатора десь на окраїні імперії, ніж почути про поста- нову нового єпископа в Римі [13].
Причини гонінь при Деції лежать наба- гато глибше і не можуть бути зведені тільки до особистих антипатій імператора. По-перше, ворожнеча до християнського населення імперії. Ще за рік до початку переслідувань (середина 248 року) з подачі язичницького жреця жителі Олександрії вчинили антихристиянський погром: натовп грабував та знищував майно христи- ян, примушував звершувати жертвоприношення, а хто відмовлявся, тих вбивали. [ 15]
По-друге, Децій хотів відновити старі римські порядки та традиційний менталітет, які опирались на древні римські куль- ти. Все це вело до неминучих зіткнень з християнами, які ставили під сумнів традиційні римські релігійні цінності. Таким чином, антихристиянські наміри Деція можна розглядати як сукупність особистих пристрастей імператора з об’єктивними факторами, які пов’язані з його внутрішньою політикою та цілями на укріплення Римської держави.
Законодавство Деція по відношенню до християн не зберіглося, про його зміст, а також характер його застосування можна побачити з деяких сучасних йому документах: насамперед це листи свщч. Кіпріяна Карфагенського та його трактат «Про падших»; [4] також по збереженим Євсевієм листам свт. Діонісія Олександрійського ФабіануАнтіохійському, Доміціану та Дідіму, Герману з великою впевненістю можна використовувати деякі записки замучування [15]. Особливий інтерес представляють збережені до нашого часу папіруси, знайдені в кінці ХХ ст. в Єгипті (біля 40 шт.). Це посвідчення видавалось особам, які звершували жертвоприношення язичницьким богам в присутності представників влади [11 ].
Децій, приблизно, видав 2 едикта, пер- ший був направлений проти вищого кліру, другий приписував принести загальне жертвоприношення по всій імперії. З цим пов’язано дві хвилі гонінь. На першому етапу, з моменту вступу Деція в Рим в кінці 249 р., були ув’язнені та страчені багато єпископів. На другому етапі, з лю- того 250 р., було оголошено про загальне жертвоприношення, що на думку організаторів означало, з однієї сторони, акт присяги вірних підданих, а з іншої – фор- му колективної молитви про дарування богами благополуччя імператору та всій імперії. Варто зазначити, що законодавст- во Деція не було направлено проти одних тільки християн чи осіб підозрілих в при- належності до недозволеної релігії. Кожен житель імперії був зобов’язаний підтвердити свою належність до язичницької релігії через обряд, суть якого зводилась до вживання жертвенного м’яса, проливання вина та кадіння перед зображенням імператора та язичницьких богів. Звершив ці дії, бідь-який підозрілий знімав з себе всі підозри. Беручи участь в жертвоприношеннях і цим самим відмовляючись від основ своєї віри, колишній християнин повинен був бути негайно звільнений на основі законодавства Траяна. У випадку відмови принесення жертвоприношень – негайна страта.
Влада прикладала зусилля до того, щоб хоча б формально повернути християн, яких вона рахувала в інших відношення «хорошими громадянами», до традицій- них культів, при цьому старалось не доводити справи до страти та широко застосовуючи різні засоби катування: допити, довготривале ув’язнення. Наслідком едикту було багаточисленне зречення християн, котрі звикли до віротерпимості і не були готові відмовитися від спокійного життя. На думку багатьох формальне погодження з вимогами влади ще не означала відступу від віри. Згідно позиції свщч. Кіпріана, з’явилось декілька категорій відступників: ті, які дійсно принесли жертву язичницьким богам (sacrificati); ті, які не робили ні того ні іншого, але різними способами, в тому числі підкупом, доби- вались включення своїх імен в списки зробивших жертвопринесення і отримували посвідчення (libellatici); на кінець, особи, вина яких була в тому, що вони доби- вались включення своїх імен в списки, не отримавши лібеллів (actafacientes).
Разом з багатьма відступниками біли і сповідники та мученики за віру, котрі за- платили ціну свого життя за Христа. Од- ним з перших постраждав Римський папа Фабіан [14]. Кілька кліриків Римської Це- ркви та велика кількість мирян були арештовані. З Риму гоніння перейшло в провінції. В Африці, по признанню свщч. Кіпріяна Карфагентського, котрий ухилявся від переслідувань, велика кількість вірних відступили, але і тут були приклади твердості в вірі [6].
В Єгипті була велика кількість відступників та «лібелятників». Деякі християни, котрі займали видне положення в суспільстві, звершували жертвопринесення добровільно, інколи їх примушували так вчинити близькі. Багато відступали, не витримуючи катувань, але були й стійки приклади мужності, які описує свт. Діонісій Олександрійський.
По свідченням церковних сенаксаріїв, з часів гонінь імператора Деція число ша- нованих мучеників різко збільшилось. З гоніннями Деція пов’язується передання про 7 сплячих Єфеських отроків.
На початку 251 року переслідування майже закінчились. Користуючись деякою свободою, Церква змогла переключитись на рішення внутрішніх проблем, які виникли в ході гонінь. Безпосереднім наслідком гонінь при Деції стало питання про прийняття падших, від чого серед христи- ян Заходу виникли розділення. В Римі після 15-ти місячної перерви був вибраний новий еп. Корнелій; він з милістю відносився до відступників, що стало причиною новатіанського розколу (по імені антипапи Новатіана). В Карфагені свщч. Кіпріян скликав перший після гонінь великий Собор, на якому вирішувалось питання про падших.
Літом 251 року імператор Децій був вбитий на війні з готами в Мезії. Римсь- кий престол зайняв Требоніан Галл (251- 253), який відновив гоніння. Але на від- мінно від попередника, вважавшого хрис- тиян небезпечними для держави, цей імператор був вимушений прийняти настрої натовпу, який бачив в християнах винуватців епідемії чуми, яка обійняла всю імперію в кінці 251 року. Через деякий час з новою силою відновились гоніння. Перші роки правління Валента для церкви були спокійні. Багатьом здавалось, що він на- віть був прихильний до християн, які були і при дворі. Але в 257 р. в релігійній політиці виникла різка переміна. Свт. Діонісій Олександрійський вбачає причину пере- міни настрою Валента у впливі його при- ближеного Макріна, гарячого прихильни- ка східних культів, ворожнече настроєно- го до Церкви.
В серпні 257 р. з’явився едикт Валеріана проти християн. Надіючись, що чим більшого натиску зазнає вище духовенство і відступить від Церкви, тим більше пастви прослідує за ними. Цей едикт при- мушував кліриків звершувати жертвопри- ношення римським богам, за відмову не- гайна зсилка. Крім цього, під страхом смертним було заборонено звершувати богослужіння та відвідувати кладовища. З листів свт. Діонісія Олександрійського Гермаммону і Герману та Кіпріяна Карфа- генського відомо, як виконувався едикт в Олександрії та Карфагені [14].
В невдовзі влада прийшла до висновку про неефективність прийнятих мір. Другий едикт, опублікований в серпні 258 р. був ще більш жорстоким. Духовенство за відмову покорятися негайна страта, знатних мирян сенаторського роду позбавляти посади та конфіскувати майно, у випадку супротиву – страта, їх жінок, залишати майна. Ті, хто був на службі при імпера- торі (caesariani),- залишати майна та відп- равляти на примусові роботи при дворі [ 9]. В червні 260 г. імператор Валеріан був взятий в полон персами. Влада перейшла до його сина Галліену (253-268), котрий відмовився від політики батька. Текст його рескрипта про повернення христия- нам місць для вільного богослужіння, який адресовано еп. Діонісію Олександ- рійському та іншим, зберігся на грецькій в перекладі Євсевія. Деякі історики Церкви вважають, що такими законними актами імператор Галлієн вперше відкрито виго- лосив терпимість до Церкви [11]. Але це ще не означало, що християнство набуло статус дозволеної релігії. Як показують останні події майже 40-річного періоду мирного існування Церкви, який почина- ється з цього часу, окремі випадки ворожнечі до християн закінчуються їх смертю, що мало місце і в подальшому. Вже при Галлієні в Кесарії Палестинській було відтято голову Маріну за сповідання віри. Він був знатний та багатий, мав заслуги в воєнній службі [15]. Подібні випадки ви- никали і вправління інших імператорів другої половини ІІІ століття.
Небезпека нових гоніннь нависла над Церквою при імператорі Авреліані (270- 275). Цей імператор був прихильником «солярного монотеїзму». Незважаючи на особисту участь (в 272 р.) у справі зміщення з Антиохійської кафедри єрисіарха Павла І Самосадського, осудженого на кількох Соборах, Авреліан незадовго до смерті, як повідомляють про це Євсевій та Лактанцій, задумав нове гоніння, приго- туючи нове розпорядження [15]. Хоча переслідування при Авреліані мали обмежений характер, число мучеників цього періоду, шанованих Церквою, було достатньо велике.
Мир для Церкви зберігався при безпосередніх наслідниках Авреліана імператорах Тациті (275-276), Пробі (276-282) та Кірі (282-283), а потім і на протязі перших 18 років правління імператора Діоклетіана (284-305) та його помічників у правлінні – Августа Максиміана та цезарів Галерія и Констанція І Хлора. Як повідомляє Євсе- вій Кесарійський, очевидець подій, «імператори були добре налаштовані до нашої віри [15]. Лактанцій, суворий критик імператорів-гонителів, називав правління Діоклетіана до 303 р. радісними часами для християн. В цей період християни займали важливі державні посади, отримуючи при цьому звільнення від обов’язку принесення жертв язичницьким богам, котрі входили до зобов’язань посадовців.
В умовах, коли ідеологам язичницької аристократії доводилось шукати відповідь на питання про причини падіння імперії, їм було крайнє необхідним «образ ворога», винуватця всіх бід. Для консервативного мислення римських патріотів- традиціоналістів признання кінця імперії як неминучого було неможливим, в той час масштаби нової катастрофи були відомі. Таким чином їм необхідно було знайти причину падіння не з середини, а зовні її, що давало можливість усунення цієї зовнішньої структури, а як наслідок, можливість спасіння держави.
Цією причиною безумовно могло бути оголошено християнство, так як подібна відповідь на поставлене питання дозволя- ла владнати всі протиріччя між новими суспільними релігіями та традиційним світобаченням римських патріотів- язичників.
Древня та східна Церква не переставала молитися за імперію та бути вірній їй. Про це свідчать тексти ранньохристиянських апологетів, наприклад Орігена, «Проти Цельса», в якому він називав християн «сіллю держави». Осуджувалась лише брехня служіння ідолам та багатобожжя. На цій принциповій основі пізніше виросли «дуалізм цілей та функцій між релігій- ними та світськими товариствами» і християнська традиція співпраці Церкви та віруючих з будь якою (в тому числі і з нехристиянською) державою. На цій ос- нові покоління християн переросло не тільки в законослухняних та лояльних громадян, але і в переконаних державни- ків, які щоденно молились «о властех и военствеея». Форма правління принципового значення не мала.
Шлях досягнення гармонічних відносин держави та церкви пролягав через багаточисленні криваві переслідування на протязі трьох віків. Останнім і одним з самих жорстоких гонінь були гоніння са- нкціоновані імператором Діоклетіаном. При цьому результат всіх переслідувань був зворотнім тому, на який розраховувала римська влада.
Мученицькі смерті християн стали зер- нами майбутнього торжества церкви Хри- стової над Юпітером Капітолійським. Ось що написав про ці часи відомий церков- ний історик протоієрей Олександр Шме- ман: « Кінець століття проходить під за- коном гонінь, котрі посилювались. Імперія гине, вся її будова хитається під страшним натиском германців з півночі, готів та персів зі сходу. В ці смутні роки, коли, зрозуміло, потрібно знайти винуватців стількох бід, ненависть проти християн запалити не важко. Едикт слідує за едик- том і по всій Імперії імена мучеників збільшують церковні «мартирологи». Але ніколи, здається, не досягало такої сили гоніння, як при Діоклетіані (303), – на передодні хрещення Костянтина. Від цього гоніння дійшло до нас саме більше число мучеників. Немов би в останній раз перед перемогою, являє Церква всю силу, всю красу, все натхнення мучеництва, те, чим жила вона всі ці перші віки своєї історії. Силу свідчення про царство Христове, чим, в кінці кінців, і перемогла» [16].
Завершення гонінь послідовниками Ді- оклетіана на ділі відкрило Церкві дорогу до завоювання господарюючого положен- ня в духовному житті римського
світу.
Джерела:
№ 22. С. 139–175 [с подробными примеч.].
Андрій ГОЖИЙ, журнал «Богословська думка в Україні» / Вип. 3 / 2022 _ ISSN 2707-2363
Анотація: Час святого імператора Костянтина Великого – один із самих цікавих періодів в історії Римської імперії та Європи в цілому. Саме тоді був даний імпульс радикальним змінам в області культури, політики …
Анотація: Час святого імператора Костянтина Великого – один із самих цікавих періодів в історії Римської імперії та Європи в цілому. Саме тоді був даний імпульс радикальним змінам в області культури, політики та всьому світобаченні античного суспільства, почались продивлятися контури нової, середньовікової християнської ци- вілізації, яка йшла на зміну античній. Це був час масштабних революційних змін, котрі були реалізовані в короткі історичні терміни.
Ключові слова: Костянтин Великий, монархія, сакралізація влади християнізація, богословська полеміка, аріанство, язичництво, Римська імперія, Вселенські Собори, єресі.
Abstract: the time of Emperor Constantine the Great is one of the most interesting periods in the history of the Roman Empire and Europe as a whole. It was then that radical changes in the field of culture, politics and the entire worldview of ancient society were given an impetus, and the contours of a new, medieval Christian civilization that was replacing the Ancient One began to be viewed. It was a time of large-scale revolutionary changes that were implemented in a short historical time.
Key words: Constantine
The Great, monarchy, sacralization of power Christianization, theological polemics, Arianism, paganism, Roman Empire, Ecumenical Councils, heresies.
В дні Костянтина закінчується та ево- люція Римської Імперії, яка почалась з першого доторку її з елліністичним схо- дом [5]. Костянтину довелось створити не просто акт союзу двох структур – держави та церкви, але і перенесення в політичне життя нової ідеї особливої «християнської монархії», котра і стала цілющим джере- лом для політико-правової думки Візантії [3].
Теоретичне оформлення цієї ідеї впер- ше дано сучасником Костянтина, єписко- пом Євсевієм Кесарійським в його «Біог- рафії Костянтина». Саме він написав ос- новні контури тієї системи взаємодії фак- торів державного життя в християнській імперії, котра з рештою отримала назву
«симфонії». Суть цієї концепції – подоба земної імперії Царству Божому. Реалізація християнських витоків повинна забезпе- чити в земному житті влада – імператор, разом з церквою. Логічним наслідком цього є необхідність погодження законо- давства з нормами канонічного права, тобто погодження з вченням церкви [8, c. 681]
Таким чином, в основі візантійського принципу лежить не ідея монаршого са- мовластя, а служіння Богу, втілення в практичному житті християнських ідеалів. Звідси для монарха витікає необхідність погоджувати свої законодавчі акти з пот- ребами народу Божого – християнського населення імперії. Цей принцип розуміє наявність ще одного фактору державного життя – народного волевиявлення як форми донесення до верховної влади думок та уповань населення. Правомірними приз- наються тільки ті дії монарха, котрі не порушують прерогатив Церкви та прий- маються у відповідності з волею народних мас та духом євангельських заповідей [17, c.165].
Питання про те, мало місце в епоху Ко- стянтина гоніння на язичників, закриття їх храмів та заборона жертвоприношень є одним з ключових в суперечці критиків та прибічників достовірного церковного пе- редання, яка продовжується, і має свій виток насамперед з творів Євсевія Кеса- рійського.
Язичницька традиція відносно правлін- ня цього імператора по даному питанні знаходиться у видному протиріччі з тра- дицією християнською. В критичних ви- падках проти імператора Костянтина зі сторони язичницьких письменників (Юлі- ан Відступник, Лібаній) Костянтин постає в якості людини аморальної, яка нехтує своїми обов’язками та релігією предків. Напроти, образ Костянтина як християн- ського Костянтина Великого імператора, який не переслідував язичництво, проти- ставляється його послідовниками [10].
Так, Лібаній в своїх промові «Про хра- ми» в цілому прихильно відгукується про часи Костянтина, явно протиставляючи його ворожості Феодосія Першого по від- ношенню язичництва. Юліан Відступник давав в алегоричній формі історію динас- тії Костянтина, звинувачуючи останнього тому, що він приніс горе в своїй сім’ї, то- му що залишив Бога-Сонце та пограбував храми. Остаточно їх зруйнування поча- лось при його синах. Віра в те, що Костя- нтин не переслідував язичників, проявля- ється також у Фемістія, коли він вітає Іо- віана, котрий видав толерантний закон про відношення язичників, як «нового Костянтина». Не можна не погодитися з тезисом, що у Лібанія найбільш повно представлена загальна язичницька тради- ція про терпимість Костянтина по відно- шенню до язичників та його ритуалам [10, c.67].
Існування або закриття храму було від- дано на розгляд муніципальних органів влади та виконувалось руками не посадо- вців, або добровольців з християн. В тих областях, де до цього кінцева християні- зація стримувалась тільки язичницьким характером влади, вона проходила негай- но, храми були зачинені, а в язичницьких областях вона мала місце тільки тому, що це було можливо в даних умовах. Цими обставинами пояснюється існування язи- чницьких храмів в різних місцях імперії. Таким чином гоніння на язичників не проводилось владою та мали локальний характер [7].
«Лист до східних провінціалів» призи- вав зменшити пил місцевих християн, ко- трі бажали припинення діяльності язич- ницьких храмів. Це повинно було бути особливо актуально для тих місцевостей, де кількість християн та язичників було приблизно рівним. Лист приведений Єв- севієм – тільки один з ряду подібних до- кументів. Судячи по тексту Євсевія, закон безсумнівно мав формальний привід уре- гулювання різних питань на тільки що зайнятій території Сходу, котра раніше належала Ліцінію. Ареал, котрий він ра- ніше охоплював, не включав західну час- тину імперії, до цього належної Костян- тину. З іншої сторони, передавати на му- ніципальний рівень це питання не мало ніякого сенсу через невисоку степінь хри- стиянізації Заходу. Це могло бути причи- ною супротиву місцевого населення [18, c.102].
В зв’язку з вищеперерахованим, можна помітити ще одну причину того, що релі- гійна політика Костянтина на Сході імперії відрізнялись від цієї політики на Захо- ді. Відношення представників аристокра- тичної опозиції до Костянтина може бути основана шляхом співставлення відомос- тей про його правління та відгуків про нього особисто, котрі мали місце у творах язичницьких авторів. Жоден з язичниць- ких авторів IVст. не виказував докору в адресу релігійної політики Костянтина [14].
Навіть для авторів V ст. pізко негатив- ний відгук язичника Зосіми про релігійну політику цього імператора може розгля- датися як виключення. На нашу думку це пояснення знаходиться в самому характе- ру язичницької релігії, яка пояснюється дуже точно православним богословом післявоєнної епохи Олександром Шмема- ном: «Державна релігія в імперії, в перек- ладі на нашу мову, була не стільки релігі- єю, скільки «ідеологією», прийняття її залежало не від особистої віри чи невір’я, а було вираженням громадянської лояль- ності, громадянським обов’язком. І такий «ідеологічний» характер державної релігії підкреслювався тою релігійною свобо- дою, з якої, гострим виключенням було переслідування християн. Від римського підданого потребувалось не віра – вірити він міг у що завгодно… – а підкорення, виконання обряду, зовнішнє признання встановленого порядку і його з ним солі- дарності» [19, c. 107].
Костянтин був перший з імператорів після кризи ІІІ ст., котрий зміг з плином довгого часу керувати імперією один, за- вершив внутрішні смути та встановив від- носно стабільний режим. Він одержав ряд військових перомог над готами та іншими варварами та надовго ліквідував загрозу дунайського кордону імперії. Його видат- ні військові якості відмічають Аврелій Віктор, Євтропій та Антонім Велезія. Він створив нове велике місто – Константинополь. По всім оцінкам він був ідеаль- ним правителем. Його нехтування язич- ницьким культом було очевидне [4, c. 133].
Язичники не могли не признавати без- сумнівних достоїнств його практичної політики, відношення до Костянтина пе- реважно було прихильне.
В умовах, коли ідеологам язичницької аристократії доводилось шукати відповідь на питання про причини падіння імперії, їм було крайнє необхідним «образ воро- га», винуватця всіх бід. Для консерватив- ного мислення римських патріотів- традиціоналістів признання кінця імперії як неминучого було неможливим, в той час масштаби нової катастрофи були ві- домі. Таким чином їм необхідно було знайти причину падіння не з середини, а зовні її, що давало можливість усунення цієї зовнішньої структури, а як наслідок, можливість спасіння держави. Цією при- чиною безумовно могло бути оголошено християнство, так як подібна відповідь на поставлене питання дозволяла владнати всі протиріччя між новими суспільними релігіями та традиційним світобаченням римських патріот-язичників [15].
Специфіка відношення римської арис- тократії до імператора була така, що він може нехтувати державним культом та бути поганим імператором, але на троні римських Цезарів не може знаходитись християнин, так як імператор – це ще й римська ідея, з якою нерозривно пов’язана традиційна релігія. Залишається відкритим питання про те, що за система бачення була за язичницькими символами у свідомості широких мас, та як вона мог- ла адаптуватися до християнства [7].
На першому етапі язичники просто приймають християнського Бога в свій пантеон, а потім, завдячуючи зусиллям церкви по збереженню та поширенню в масах церковного вчення, християнської етики та християнської моделі світу, вони поступово стають християнами не тільки формально, а й номінально. Інша модель християнізації пов’язана з тотальною від- мовою від старих поглядів та негайним прийняттям християнським представлень в повному об’ємі, була психологічно пов’язана з протиставленням себе навко- лишньому світу, хоча б тому, що сама ще не напрацювала своє modus vivendi по відношенню до таких появлень, як сакра- льний характер державної влади, рабство, торгово-кредитні відношення і т. п. В си- лу цієї причини різкий розрив з язичниць- ким минулим міг проходити або в сфері індивідуального досвіду, крайнім вира- женням якого є чернецтво, або в рамках асоціальних єретичних рухів.
Практично всі дослідники відмічають, що зближення Костянтина з церквою та відкрите покровительство їй зі сторони цього імператора почалось після 312 року, тобто після перемоги над Максенцієм. Умовно цей процес можна розділити на два етапа – до кінцевої перемоги над Лі- цінієм в 324 р. та після неї. При цьому відмічається, що саме після поразки та гибелі останнього політика св. Костянти- на набула більш відкритий характер, і в той час з’являються перші ознаки посту- пового розриву імператорської влади з традиційними культами [2, c.53].
Цей етапний перехід знайшов своє ві- дображення перед усім в двох аспектах – монетній чеканці та законодавстві. Поча- ток його поклав оголошений в народі в
312 р. Костянтином та Ліцінієм едикт, який дарував християнам свободу в бого- служінні та поклав кінець гонінням. В цьому документі прямо не осуджуються гоніння, але говориться про те, що вони принесли багато шкоди із-за зловживань на місцях, а також із-за того, що наслідком їх держава залишилась багатьох лю- дей, котрі могли принести йому велику користь [1, c. 49].
В зв’язку з цим адміністративні міри впливу на християн заміняються умов- лянням та застереженням. Але Євсевій пише, що Максимін «…не наказував нам проводити зібрання, будувати церкви та робити що небуть по нашому звичаю, між тим як вісники миру, Костянтин та Ліні- цій, і до нього писали, що дозволяють це та своїми грамотами, своїми законами проголошували таке розпорядження всім його підданим» [14, c. 134].
Але повернемся до аналізу основних положень вище пом’янутого едикта Кос- тянтина та Лініція. Неможна не помітити, що декларуючи фактично повну свободу віросповідання, він тим не менше окрес- лює її необхідність доволі обережно. Св. Костянтин розумів, що різкий поворот від повного неприйняття християнства до його безперечного признання неможли- вий, і повинен виконуватись поступо- во[13, c. 270-293].
Костянтин не йде на прямий конфлікт з язичництвом і старанно уникає яких не- буть дій, котрі можна оцінити як ознаки того, що він віддає перевагу котрому з існуючих культів. При цьому він приймає ряд важливих кроків, які направлені на посилення позицій християнської Церкви. Євсевій повідомляє, що в цей період Кос- тянтин «постійно спілкується з служите- лями Божими, розділяє трапезу з ними та повсюди бере їх з собою, з упованням, що Бог, котрому вони служать, вже за одне це, по крайній мірі, буде милостивий до нього». Він також говорить, що «…своїми багатствами він (Костянтин) допомагав і церквам божим, то розширюючи та зводя- чи вище молитовні будинки, то доволі багатьма дарунками прикрашаючи вівтарі церков» [1, c.48]
З цього часу єпископи стають впливо- вими при дворі та подальша релігійна по- літика імператора в багато чому погоджу- валась з ними. Міланський едикт являєть- ся логічним розвитком попереднього еди- кту про припинення гонінь, він був приз- ваний публічно проголосити те, що власті повертаються знову до політики збере- ження релігійного миру, але тепер вже на принципово новій основі [11, c. 18].
Дуже важливий той факт, що декрету- вав повну свободу для християн, імпера- тор таким чином признав і юридичну ос- нову церкву в імперії. Таким чином з’явилась можливість для подальшого встановлення її положення в суспільстві. Як результат цього процесу почалась ма- сова християнізація імперії з плином IV століття. Майже та картина прослідкову- ється в області монетної чеканки часів Костянтина. Монети цього часу мають як язичницькі, так і християнські символи. Таким чином, можна констатувати, що в цьому питанні Костянтин також проявив відому політичну гнучкість, враховуючи місцеві умови [11, c. 17].
Важливою та суттєвою рисою, яка ха- рактеризує Міланський едикт з точки зору церковно-історичної, полягає в наступно- му. До Костянтина Рим знав та визнавав тільки релігії національні та освячені дре- вністю. Язичницька уява зводилась до того, що кожен народ має своїх богів і зобов’язаний поклонятися їм. Але Мілан- ський едикт сміливо відкинув це «відвіч- не» представлення. Точка зору на релігію радикально змінюється. Костянтин далеко виходить за межі, в яких крилася думка про людину древнього світу. Він ясно за- говорив, що християнство не є приналеж- ність якогось певного народу, а є універ- сальна релігія, релігія всього людства! Якщо вважається, що відома релігія нале- жить відомому народу – і тому вона священна, недоторкана, – то тепер Костянтин проголошує новий принцип: священна та недоторкана та релігія, яка не належить ні одному народу, а належить всім народам, всім людям – християнство [7].
Ще до Костянтина, в часи імператора Галерія, дав християнству права толеран- тної релігії, римське законодавство не могло точно відвести християнство під звичайні юридичні норми: воно не вкла- далося в ці форми. Християнство не було релігією «народною», національною, воно належало всім. Це не погоджувалось з нормами римського священного права (jussacrum). Костянтин Великий приймає нову точку зору, котра відповідала істин- ному розумінню священного права. Він дає право вільного сповідання християнс- тва всім людям і всім народам, всім підле- глим Імперії. Християнство стало вище всіляких народних особливостей. Нове прийняття потребувало і нового слова, терміну для свого вираження. Костянтин знайшов підходящий термін для позна- чення нового поняття, збагативши цим терміном римську юридичну мову [12, c.123].
В Міланському едикті ця релігія, яка не належала ні одному народові, а всім наро- дам, отримала назву corpus christianorum, «християнське товариство» – це всі члени християнської релігії, незважаючи на те, до якої б народності вони не належали; ця Церква Христова не прив’язана ні до од- ної національності, де «несть еллин, ни иудей»… (Колос. 3, 11), але яка покривала їх; це духовний союз всіх послідовників Христа. На відмінно від язичницького культу з його обожуванням кесаря, хрис- тиянство в цей період акцентувало увагу на розділенні сфер Божественної та цар- ської (кесаревій), підкреслюючи при цьо- му верховенство закону Царя Небесного над людством [17, c. 103].
Відомо, що після того, як Арій почав проповідувати свої погляди, єпископ оле- ксандрійський Олександр робив спроби влаштувати дискусію неприятелів та при- бічників цього вчення, після цього Олек- сандр заборонив проповідь Арія. Після того, як останній із числа єпископів про- довжував свої виступи, Олександр його осудив та відлучив з церкви. Після цього Арій звертається за підтримкою до єпис- копів Сходу, але насамперед до найбільш впливового з них – Євсевія Нікомедійсь- кого. Далі Созомен повідомляє, що:
«Прибічники Євсевія скликали собор в Віфінії та писали до всіх єпископів, щоб прибічників Арія, як людей з православ- ною думкою, єпископи прийняли до спіл- кування і Олександр в тому числі. Цей собор датується 320 роком. Ці дії лише були причиною для скликання святителем Олександром собору в Олександрії в 321 році з числа солідарних з ним єгипетських та лівійських єпископів, котрих двічі осу- див Арія. Далі наші джерела відразу пере- ходять безпосередньо до реакції Костян- тина на ці події. Імператор посилає в Єги- пет спочатку лист, потім близького до нього єпископа Осію з миротворчою місі- єю і коли останній повертається, не знай- шовши шляхів примирення православних та аріан, збирає Перший Вселенський со- бор в Нікеї [7].
Так, суперечливе питання було винесе- не на обговорення Першого Вселенського собору. Саме з часів Нікейського собору імператор вже більш ясно показує свою належність до християнства.
Із західної частини імперії на соборі присутні були 6 єпископів і 2 представни- ка від Римської церкви – пресвітери Вітон та Вікентій, тому собор відображав в ос- новному положення справ в східній церк- ві. Собор був переповнений дискусіями, в яких брили участь всі бажаючі. В ході дискусії з’явилось дві партії, але навряд чи їх можна назвати однозначно «аріана- ми» чи «православними». Поняття «прво- славні» чи «аріани» для початку IV сто- ліття вельми умовні. До початку аріансь- ких суперечок тверда шкала критерій ор- тодоксальності ще не була сформована в трінітарному вченні. Навіть у відношенні найбільш яскравого представника аріанс- тва – Євсевія Нікомедійського лунають заклики розрізняти його особисте бого- словське твердження та вчення Арія [9, c. 147].
Очевидно, що розділення між аріанст- вом та православ’ям було введене в Ні- кейському символі прийнятому на соборі терміні «omoousio». Введене саме на со- борі та не присутнє в Священному Письмі слово, по словам Созомена, привело через п’ять років після смерті Костянтина до того, що аріани, зібравши собор в Антіо- хії, позбавили св. Афанасія з єпископства і поставили на його місце Григорія. Созо- мен пише, що вони при цьому створили новий символ, а потім ще один. Обидва повністю відповідали нікейським поста- новам, але там не було слова «omoousio». Тим паче всі інші якості – «неприложний та незмінний по божеству, вірний образ буття, волі сили та слави (Божої), Перво- народженний всякої тварини» вони приз- навали.
Навіть і в кінці правління Костянтина аріани не складали якої небуть особливої церковної партіїв суворому сенсі цього слова. Коли Костянтин видав указ, який був направлений проти різних єретичних угруповань та общин, аріани ним не були розглянуті, як вчення аріанське, хоча ба- гатьма зихищалось в розмовах та не носи- ло єретичного характеру. Наші джерела більш вдало підбирають термін «євсевіа- ни», ніж «аріани», при цьому він наповне- ний більшою конкретністю, окреслюючи групу впливових єпископів Сходу. До неї входили, крім самого Євсевія Нікомедій- ського, також Секунд Птолемаидський, Патрофіл Скіфопольський, Митрофан Єфеський, Феогніс Нікейський, Павлін Тирський, Марій Халкедонський та ряд інших. З співставлення даних різних дже- рел їх налічується близько 20 чоловік. Включення в це число Євсевія Кесарійсь- кого можливо зроблено помилково [9, c. 148].
Тепер розглянемо хід обговорення Ні- кейського символа. Оскільки нас насам- перед цікавить позиція імператора в цьо- му питанні, немає необхідності говорити про весь хід богословської дискусії. Схе- матично вона виглядала таким чином: аріани першими запропонували свій сим- вол, складений Євсевієм Нікомедійським, але в ньому було аріанське умалення по відношенню Сина Божого, тобто, що Син змінюється по природі своєї, що Він є тварне створіння, що був час коли Його не було. Надто відверті формулювання ви- кликали негатив в учасників собору і арі- анський символ був порваний на клаптики негайно. Тоді виступає Євсевій Кесарій- ський та пропонує новий, в цілому нейт- ральний символ.
Символ Євсевія починається словами: « Як прийняли ми від попередніх нам єпис- копів і при огласінні, і при прийнятті
хрещення, як навчились з Божественного
Письма, як вірували та вчили в пресвітер- стві та в самому єпископстві, так віруємо і тепер, і засвідчуємо нашу віру». Основна думка ввідних слів Євсевія наступна: вся- кий християнський символ у всі часи має право на існування
тоді, коли він містить в собі віру отців, не додаючи нічого
ново- го. На цьому прикладі бачимо,
що саме в цьому важливому питанні
Євсевій Кеса- рійський був ближче всього до правосла- вної, а не до аріанської партії.
Але св. Костянтин, по вченні св. Афа- насія, пропонує прийняти символ, додаю- чи до нього два доповнення – слова
«omoousio», чим явно став на сторону противників Арія. Православні єпископи однозначно уточнили ряд сумнівних місць в тексті символу, а в додаток до цього, осудив запропоновані Арієм характерис- тики природи Сина Божого, прогнали та наклали анафему на нього, єпископів Фе- она Мармарикського и Секунда Птолема- ідського, а також ряд відданих йому прис- вітерів. За відмову підписатися під поста- новою про відлучення Арія були також зміщені з єпископських кафедр та відпра- влені в заслання Євсевій Нікомедійський, Феогніс Нікейський та Марій Халкедон- ський.
Чим же користувався св. Костянтин, коли пропонував термін «omoousio»? А.П. Лебедев вважає, що це слово було без сумніву підказане йому православними. Є.М. Поснов вказує [6, c. 1674], що най- більш вірогідним автором його був єпис- коп Кордови Осія, на основі виразу Афа- насія Великого про те, що владика Осія
«сам встановив в Нікеї віру» [9, c. 148].
Православна сторона на соборі, склада- лась в основному з людей, котрих описує Євсевій Кесарійський як «прикрашених суворістю життя та подвигом» або «ті, які відзначились скромністю рис характеру». Серед них багато неосвічених, але серед них були мученики, котрі пройшли гонін- ня. Їх кредо може бути виражено словами одного з учасників собору, зверненого зі словами до язичницького філософа: « Не трудись марно шукати докази на те, що виконується вірою та способи, котрими це могло бути чи не бути, а відповідай на питання – віруєш ти чи ні»? Їхніми ліде- рами були Олександр Олександрійський і Осія Кордовський. Своїм опонентам представники цієї партії уявлялись «простака- ми, не маючих знання» [9, c. 148].
Немає причин казати, що св. Імператор Костянтин належним способом схиляєть- ся на сторону православних на початку суперечки, бажаючи об’єднання церкви, вважав аріан винуватцями смути. Звичай- но, немаловажним фактором було схо- жість поглядів православних єпископів та Костянтина. Ще до собору, закликаючи єпископів до примирення, імператор заяв- ляв: «по крайній ревності до протиріч» вони почали суперечку про предмет, «про який спочатку не слідувало б навіть не запитувати, ні мислити, а якщо вже поми- слили, то потрібно б про нього мовчати». Св. Костянтин не застосував репресій проти євсевіан, а в наслідок навіть про- явив свою прихильність.
Костянтин Великий та його сини зро- били християнство державною релігією.
«Cessetsuperstitio, sacrificiorum abo leaturin sania» – «Нехай закінчиться всілякі забо- бони, нехай буде припинене безумне жер- твопринесення» – проголошував указ ім- ператора Костянтина, сина Костянтина Великого. Та прав християня про встанов- ленка зміна положення християн в держа- ві є дійсно революційним та поворотним моментом в історії людства. Не дивлячись на те, що церква як політичний союзник в ті часи була набагато привабливіша будь якого іншого релігійного направлення в особливості солярного культу, популяр- ного в армії, християн в імперії було не більше 10 процентів, св. Костянтин при- йняв рішення про встановлення прав хри- стиян з іншими культами та зрештою зро- бив церкву своєю союзницею. Більш того св. Костянтин відверто звернувся і став справжнім християнином, по мірі своїх можливостей [8, c. 69].
До Костянтина «тисячолітня держава та трьохсотлітня церква стояли один пе- ред одним зовсім чужими, які не мали бажання шукати один одного. Костянтин, як державний законодавець та учень хри- стиян, зумів зрозуміти, що цим двом си- лам обов’язково потрібне поєднання. В цьому і є його велика ідея, котра показує в Костянтині одного з тих небагатьох геніїв, які уміють відкрити людству нову лінію руху та розвитку… Таким чином, при більш глибокому аналізі взаємних потреб, здавалось, Церква та імперія могли взаєм- но протягнути руку…що Костянтин нава- жився і зробити» [16, с.69].
Варто відмітити, що немає на світі ні однієї релігії, ні політичної філософії, ко- тра не намагалася б зробити з держави засіб втілення своєї ідеї. Всі антирелігійні філософії точно так, як в боротьбі з хрис- тиянством і релігії взагалі, ніколи не об- межувались однією тільки словесною дискусією та проповіддю, стараючись політику направити на допомогу бороть- би, яка ведеться [13, c. 270-293].
Таким чином, Церква показала лише розуміння всієї складності людського бут- тя, коли, побачила прийнятні для того умови, заключила союз з державою. Те «тихе та безмовне життя у всякому благо- честі та чистоті», котре цим було забезпе- чене, дало можливість створити те, що називається духом християнського людст- ва, в якому були сформовані і загальні чесноти та розвивалась одна з найбільших культур, котра справедливо повинна нази- ватися християнською культурою, впли- вом якої благоденствує людство і до на- ших днів.
Джерела:
// Studia Slavica et Balcanica Petropolitana, 2017 № 1 (21). С. 162-169.
Андрій ГОЖИЙ, журнал «Богословська думка в Україні» / Вип. 3 / 2022 _ ISSN 2707-2363
Из-за своего исторического положения, как столицы бывшей Восточной Римской (Византийской) империи и своей роли материнской церкви большинства современных православных церквей Константинополь (ныне Стамбул) занимает особое почетное место в православии и служит …
Из-за своего исторического положения, как столицы бывшей Восточной Римской (Византийской) империи и своей роли материнской церкви большинства современных православных церквей Константинополь (ныне Стамбул) занимает особое почетное место в православии и служит резиденцией Вселенского Патриарха (район Фанар), который имеет статус primusinterpares (первый среди равных) среди восточно-православных прелатов мира и считается представителем и духовным лидером восточно-православных христиан.
Вселенский Патриархат способствует распространению христианской веры и восточно-православного учения, а Вселенские Патриархи участвуют в экуменизме и межконфессиональном диалоге, благотворительной деятельности и защите православных христианских традиций. Важные вопросы политики Вселенского Патриархата в ХХІ веке включают безопасность верующих на Ближнем Востоке, примирение восточно-православной и католической церквей.
11 октября Синод Вселенского патриархата поддержал предоставление автокефалии Украинской церкви и снял анафему с главы УПЦ КП Филарета и предстоятеля Украинской автокефальной православной церкви Макария. С тех пор к спорам о канонической правомочности Вселенского патриархата о возможности предоставлять автокефалии добавился и спор о прерогативе рассматривать апелляции поместных церквей и иерархов.
После распада Османской империи и прихода республиканской Турции Вселенский Патриархат изо всех сил пытался сохранить свое существование и свою вселенскую роль, несмотря на препятствия, которые ставила перед ним Турецкая Республика. Тем не менее, вызовы изобилуют и внутри православного мира. Патриархат относится к участию России в православных церковных делах с подозрением, если не с откровенным сопротивлением. Поскольку Москва неоднократно проговаривалась о том, что сама не прочь стать вселенским Патриархатом. Причем после ВОВ это активно лоббировал – Иосиф Сталин, возродивший Московскую патриархию и готовивший Вселенский Собор.
Это соперничество возродилось после окончания холодной войны, когда значение Вселенского Патриархата как глобального игрока возросло. Украинский церковный кризис, в результате которого Вселенский Патриархат и Московский Патриархат побили горшки, дает дополнительную возможность измерить степень влияния России на Православную Церковь.
Действительно, Русская Православная Церковь не только не смогла предложить никакого решения, но и ее отношение во время процесса подготовки к Святому и Великому Собору 2016 года было более того, совершенно негативным. Как мы все знаем, автокефалия была одним из вопросов, обсуждавшихся в ходе этого подготовительного процесса. Таким образом, в 1980-х годах Вселенский Патриархат, казалось, даже согласился на релятивизацию своих собственных привилегий. Соответственно, придерживаясь строгого процесса, Вселенский Патриархат запросил всеправославный консенсус для предоставления автокефалии и права на аппеляцию.
Рассмотрим данную проблему с точки зрения и канонического права, и исторических обстоятельств. В качестве Архиепископа Константинопольского и Нового Рима Вселенский Константинопольский Патриарх занимает Первопрестольную Православной Христианской Церкви и председательствует в братском духе среди всех Православных Предстоятелей. Вселенский Патриарх несет историческую и богословскую ответственность за инициирование и координацию действий между Церквами Александрии, Антиохии, Иерусалима, России, Сербии, Румынии, Болгарии, Грузии, Кипра, Греции, Польши, Албании, Чехии и Словакии, Финляндии, Эстонии и многочисленных архиепископий в Старом и Новом свете, что включает в себя созыв соборов или собраний, содействие межцерковным и межконфессиональным диалогам и служение основным выражением церковного единства в целом.
Иными словами, Вселенский Патриархат есть для Православия закваска, «заквашивающая все тесто» (ср. Гал. 5.9) Церкви и истории. Здесь, в Великой Церкви, мы не только учимся, но и искушаемся в делах святых. Мы познали Священные Каноны не чтением их в книгах, а смиренным служением Матери-Церкви, располагающей и защищающей каноны Православия. Мы не изучаем теологию только в теории, но живем ею на практике, становясь посвященными – мирно и мистически – в то, как познавать неведомое, видеть невидимое и слышать в тишине слово Божие, говорящее в наших сердцах, ища религиозного откровения в постах и молитве.
С течением времени осознаётся тот факт, что происходит нечто величественное, нечто, что можно считать только божественным даром, поскольку само наше существование привито к культуре Матери-Церкви, в то время как все вещи преображаются и воспринимаются как странные; открываются небеса, возникает новая жизнь, и наше существование приветствует добрую перемену десницы Всемогущего. Вот почему Мать-Церковь берет на себя руководящую роль в распространении богословских знаний, не уклоняясь от светских знаний в своем опыте и практике.
Каковы пределы права Вселенского Патриарха рассматривать апелляции? Ключевыми текстами являются Каноны 9 и 17 Халкидонского (Четвертого Вселенского) Собора 441 года. Вот соответствующая часть 9-го правила: «А если у епископа или клирика будет разногласие с митрополитом провинциальным, то пусть прибегает к экзарху епархии, или к престолу императорского града Константинополя, и пусть это будет испытано». Точно так же правило 17 предписывает: «А если кто будет обижен своим митрополитом, пусть дело решается экзархом епархии или Константинопольским престолом, как выше сказано». В знаменитом 28 Халкидонском каноне предусматривается два пути для стороны, ищущей апелляции: он может отправиться в Константинополь, или к своему собственному экзарху. Это обращение распространялось на всю Восточную Римскую империю. Ранние свидетельства показывают обращения к Константинополю из епархии Востока, чей экзарх в конечном итоге будет носить титул патриарха Антиохии. При этом в Константинополе, благодаря постоянному притоку приезжих епископов со всех концов империи, столичный архиепископ мог легко созвать удобный апелляционный суд в форме «synodosendemousa». Риму также были предоставлены широкие права на апелляцию.
В истории и в канонической литературе (то есть в церковных канонах и традиционных комментариях к ним) Вселенскому Патриархату были предоставлены определенные прерогативы которых нет у других автокефальных православных церквей. Не все эти прерогативы сегодня общепризнаны, хотя у всех есть прецеденты в истории и канонические ссылки. Ниже приводится (неполный) список этих прерогатив и их ориентиров:
1. Равные прерогативы Ветхому Риму (правило 3 Второго Вселенского Собора, правило 28 Четвертого Вселенского Собора , правило 36 Пятишестого Собора);
2. Право выслушивать апелляции, если они приглашены, относительно споров между духовенством (Правила 9 и 17 Четвертого Вселенского Собора);
3. Право рукополагать епископов для территорий за пределами определенных канонических границ (правило 28 Четвертого Вселенского Собора);
4. Право учреждать ставропигиальные монастыри даже на территориях других патриархатов.
Но была сформулирована и другая точка зрения. Её сторонники цитируют св. Никодима Святогорца (ум. 1809), утверждавшего, что право Константинополя рассматривать апелляции ограничено его собственной юрисдикцией. По словам преподобного Никодима, в этом отношении Вселенский Патриарх ничем не отличался от любого другого экзарха. По их догадке, система императорской церкви в пятом веке значительно отличалась от системы более поздних времен — и к «более поздним временам» обычно относят святого Никодима.
Но тогда Вселенский Престол находился в зависимости от султанского правительства. Православная Церковь – это Церковь не побед, а испытаний; она составляет не земную теократию, а Церковь Христову, а именно Церковь последних времен и Его Царство, «которое не имеет конца». Как хранитель святых и священных традиций Православия, а также догматов как Святых Семи Вселенских Соборов и других поместных Соборов, так и учений Святых Отцов, Вселенский Патриархат существует как «малое стадо» (Лк. 12.32), не ищущий ни мирской славы, ни светской власти, страстно любит «слово Божие и свидетельство Иисуса Христа» (Откр. 1.2). Вселенский Патриархат — это Церковь, претерпевающая мученичество, Церковь, которая часто подвергалась несправедливой критике, особенно со стороны тех Церквей, которым она принесла наибольшую пользу. Ни в коем случае дух национализма не овладел Вселенским Патриархатом, потому, что это несовместимо с понятиями эллинизма и экуменизма (экуменического характера), а также с христианской православной верой. Доказательство этого самым решительным образом проявляется на протяжении 17 веков ее истории, в течение которых она никогда не эллинизировала, даже не пыталась эллинизировать народы, которым она через свои апостольские миссии даровала немеркнущий свет Христов. Какой лучший пример, чем славянские племена, которые даже своим алфавитом обязаны братьям Кириллу и Мефодию.
Утверждение, что Константинопольский Патриархат обладает прерогативами, равными прерогативам Древнего Рима, основано на канонических статьях, касающихся его статуса имперского города, позиции, которую он утратил после падения Константинополя в 1453 году. Некоторые канонисты, особенно близкие к РПЦ МП использует каноническую формулировку, чтобы утверждать, что первенство Константинополя больше не действует или может оставаться в силе только в почетном качестве, без действенной власти. Раздавались даже голоса о том, что Москва заменила бы Константинополь в качестве столицы вселенской православной общины, став Третьим Римом.
Однако другие канонисты, к коим причисляет себя автор, особенно связанные с самим Вселенским Патриархатом, настаивают на том, что Древний Рим сохранял честь, авторитет и первенство еще долго после того, как утратил статус имперской столицы. Таким образом, его местонахождение в имперском городе было не единственным определяющим фактором в установлении первенства, его действенная власть на этом посту была установлена давней традицией. Таким образом, духовный авторитет Константинопольского Патриархата был сохранен, пережив падение поддержавшей его Империи и неблагоприятный исторический контекст. Если Константинополь не сохранил бы этой прерогативы в соответствии с 28-м правилом, то как он мог даровать автокефалии и патриаршие саны Церквям России, Сербии, Румынии, Болгарии, Грузии, Чехии и Словакии, Польши и Албании?
Именно поэтому Вселенский Патриархат не имел и не имеет территориальных претензий к братским Православным Церквам. Об этой истине свидетельствует тот факт, что, хотя Восточные Патриархии были практически уничтожены в трудные времена XVII и XVIII веков; тем не менее Константинопольский Патриархат заботился об избрании Патриарха для этих Патриархатов, всячески поддерживая их предстоятелей.
Подчинение диаспоры Вселенскому Патриархату (по 28 канону Халкедонского Собора) не означает ни эллинизации, ни нарушения канонического порядка, ибо только так соблюдается и буква, и дух решений Вселенских Соборов. Однако Мать-Церковь знает, что такое подчинение трудно осуществить в нынешних исторических условиях. Надо отдельно отметить, что Вселенский Патриархат не предоставил Московскому Патриархату привилегию даровать автокефалию по своему усмотрению, то что дает ему право делать это за счет православного единства.
Напомним, что миссия вселенского Патриарха состоит не в навязывании каких-то новых экклезиологических принципов, а в сохранении истин веры, драгоценных традиций и вдохновленных святоотеческих учений, заложенных много веков назад. Мать-Церковь не создает и не формирует собственное церковное управление; и не завершает Евангелия, как Великий Инквизитор известного русского писателя Федора Достоевского. В качестве Первопрестольного Православия Вселенский Патриархат осуществляет пророческое служение, распространяя тайну Кафолической Церкви во Христе Иисусе по всему миру в каждую эпоху.
Именно поэтому право на апелляцию существует. Это означает, что решения данного Священного Собрания, Священного Синода или Патриарха обязательно являются окончательными. Четвертый Вселенский Халкидонский Собор “почтил исключительную привилегию «права на апелляцию» (экклитон) Константинопольского Престола постановлениями своих 9-го и 17-го Канонов.
Многочисленные случаи использования этого права на апелляцию иерархами и клириками других юрисдикций зафиксированы на протяжении столетий исторического пути Матери-Церкви. Заслуживает упоминания здесь определение канониста Миодрага Петровича, что «только архиепископ Константинопольский имеет привилегию судить и разрешать конфликты епископов, клириков и митрополитов других патриархов» (Номоканон о 14 титулах и византийских комментаторах, стр. 206). Константинопольская Мать-Церковь оберегает для Православной Церкви Украины то, что необходимо для дальнейшего прогресса и зрелости во Христе. Те, кто ставит под сомнение прерогативу Вселенского Патриархата по координации Православных Церквей, затрагивают единство Церкви
*******
Как бы ни хотелось некоторым приукрасить ситуацию в Украине, история доказывает их неправоту и приводит неопровержимые аргументы, демонстрирующие, что происхождение трудностей и реакций в Украине не является недавним явлением и не является чем-то, созданным Вселенским Патриархатом. Уже с начала 14 века, когда кафедра Киевской митрополии без канонического разрешения Матери-Церкви была перенесена в Москву, со стороны наших киевских иерархов предпринимались неустанные усилия к независимости от церковного контроля со стороны московского центра. Действительно, упрямство Московского Патриархата способствовало тому, что периодически повторялись слияния и восстановления церковных епархий, неканонические выборы епископов, а также расколы, от которых до сих пор страдает благочестивый украинский народ.
Андрей Гожый
Под давлением нескончаемых скандалов, фактов коррупции или каких-то тёмных сил Папа Римский Бенедикт XVI на собрании кардиналов объявил о своём уходе в отставку 28 февраля 2013 года. Объяснение более чем странное, …
Под давлением нескончаемых скандалов, фактов коррупции или каких-то тёмных сил Папа Римский Бенедикт XVI на собрании кардиналов объявил о своём уходе в отставку 28 февраля 2013 года. Объяснение более чем странное, как для Верховного Понтифика: преклонный возраст.
Первый прецедент за 600 лет. Последним папой, который отрёкся от Престола Петра, был Григорий XII. В 1415 году папа Григорий XII отрекся от престола, чтобы положить конец так называемому Великому западному расколу, когда сразу несколько претендентов объявили себя истинными папами. Поэтому в новом тысячелетии процедуру отречения пришлось прописывать заново, по образцу ухода в отставку современных глав государств. Отставного папу объявили «почётным», его инсигнии власти в том числе Перстень Рыбака (личная печать), были уничтожены, а сам он пообещал не вмешиваться в политику.
И если с Папой Римский, как с главой Ватикана (вспомогательная территория) и Святого Престола (обладающего суверенитетом) всё более или менее понятно, основываясь на праве публичном, то как быть с Викарием Христа, как с главой Церкви в контексте канонического права. Ведь Папа Римский обретает свою харизму в момент согласия сесть на Престол Петра после избрания Конклавом, и утрачивает власть со смертью. Более того, согласно с постановлениями Первого Ватиканского собора, папа непогрешим, в вопросах веры если «вещает с кафедры», то есть имеет право разъяснять и догматические вопросы в частных актах (бреве) и окружных посланиях (энцикликах).
В истории бывали моменты, когда существовало одновременно и два, и три папы. Но каждый из них отвергал каноничность другого, объявляя антипапами, а Церковь со временем составила список «легитимных пап». Но, Бенедикта XVI никто антипапой не объявлял, а его отставка открыла путь к созыву Конклава Кардиналов для избрания нового лидера Апостолической Столицы.
19 марта 2013 года, в Ватикане состоялась интронизация главы Римско-католической церкви Папы Римского Франциска. После отречения постоянной резиденцией Бенедикта стал ватиканский монастырь Mater Ecclesiae. Официальный титул после отречения — Его Святейшество Бенедикт XVI, папа Римский на покое. Он стал первым обладателем данного титула, поэтому правила для него формируются «на ходу». Однако известно, что Почетному Папе полагается простая белая сутана без папского белого плаща и коричневые, а не красные, как у действующего понтифика, туфли.
Кодекс римского канонического права имеет единственное правило для Отречения понтифика, а именно канон 332 (параграф 2), говорящий, что для действительного отречения требуется лишь одно: добровольность и провозглашение надлежащим образом. Вопросы есть к обоим пунктам сразу, добровольность в виде ссылки на возраст для Патриарха, ну, и что же такое «провозглашение надлежащим образом». Выходит, что мы получаем живыми двух Пап с риском канонического двоевластия.
И так, когда Папа Бенедикт XVI потряс мир, став первым понтификом, оставившим свой пост за шесть столетий, он решил спокойно провести свою пенсию, живя в переоборудованном монастыре на территории Ватикана. Его преемник, Папа Франциск, описывал его как «мудрого дедушку», чье присутствие и советы были благословением. 95-летний Бенедикт относился к 85-летнему Франциску с почтением, настаивая на том, что есть только один Папа, и он поможет ему в его правлении, став невидимым и молчаливым. Медленное ухудшение этих дружеских отношений и его последствия для католической церкви стали предметом новой книги Массимо Франко, обозревателя газеты «Corriere della Sera». В «Монастыре: Бенедикт XVI и девять лет теневого папства» Франко описывает разрыв дружбы, приведший к открытой войне между двумя папскими дворами. Бенедикт располагается в скромном монастыре Mater Ecclesiae (Мать Церковь), а Франциск управляет Католической Церковью из Санта-Марты, шумного ватиканского пансиона, который он выбрал в качестве дома вместо папского дворца, в котором жили его предшественники. Итальянские журналисты подметили, что пока Франциск чувствовал себя сильным и уверенным в том, что контролирует ход своих дальновидных и довольно хаотичных реформ, Бенедикта приглашали присутствовать на самых важных церемониях, по сути, чтобы обеспечить совместное управление и легитимность. Присутствием Папы на покое доказывают теологическую легитимность, которой не хватает Франциску, и успокаивают встревоженных консерваторов в церковной иерархии. Когда консерваторы и прогрессисты разошлись во взглядах на модернизацию церкви Франциском, Бенедикт стал рассматриваться как обуза «почти как противовес доктрине аргентинского папы», в конечном счете став маяком сопротивления для традиционалистских врагов Франциска. Франко связывает открытый раскол с неуклюжей попыткой добиться одобрения Бенедиктом 11-томного собрания книг сочинений, предназначенных для повышения репутации Франциска как богослова. Инициатива, предпринятая в 2018 году, через пять лет после понтификата, дала обратный эффект, когда Бенедикт отказался написать предисловие к сборнику, раздраженный тем, что некоторые авторы открыто критиковали его собственное папство. Дела пошли еще хуже, когда выяснилось, что глава отдела коммуникаций Ватикана подделал фотографии, чтобы убрать слова, свидетельствующие о неудовольствии почетного Папы. Франциск неохотно принял отставку монсеньора Дарио Вигано, человека, ответственного за указанное фиаско, и одного из его вернейших помощников.
Также, Франко заметил, что между отставным и правящим понтификами внезапно возникли разногласия, конфликт усугублялся безумным способом разрешения кризиса. Дальнейшие доктринальные разногласия появились два года спустя, когда Бенедикт в соавторстве с критиком Франциска написал книгу, в которой настаивал на необходимости сохранения целомудрия священниками точно так же, как Франциск обсуждал возможность рукоположения женатых мужчин в связи с нехваткой священников в районе Амазонки. Конфликт вокруг доктрины возник уже в 2017 году, когда Франциск уволил кардинала Герхарда Мюллера с поста главы «инквизиции». Назначенный Бенедиктом незадолго до своей отставки, Мюллер назвал свое отстранение «ударом по Бенедикту, больше, чем по себе». Бывший глава Конгрегации доктрины веры (правопреемница Инквизиции) описал зловещую атмосферу в Ватикане, где лояльные священники были безосновательно уволены на основании анонимных писем. Он заявил Франко, что его обвиняют в том, что он враг Папы Римского. Франко процитировал слова Мюллера: «Настоящие друзья не те, кто превозносит папу, а те, кто помогает ему правдой и богословскими и человеческими способностями. Во всех организациях мира такого рода осведомители служат только себе». Роберт Миккенс, главный редактор католической новостной газеты «La Croix International», отметил, что Бенедикт пытался связать руки своему преемнику назначениями, сделанными в последние дни его понтификата.
«Ратцингер (почётный Папа – прим. авт.) всегда был противоречивой фигурой. Он позволял сплотиться вокруг себя людям, которым не нравился Франциск», — сказал Миккенс. «Он выбрал путь добровольного молчания, на которое он решился сам, но почти сразу же нарушил это правило». Опытный обозреватель политики Ватикана, попросивший не называть его имени, подтвердил враждебность между двумя понтификами: «Это два папы, которые терпеть друг друга не могут».
Отставка Бенедикта и решение Франциска жить в скромной обстановке ватиканского пансиона послужили тому, чтобы «вернуть папство на землю». Эксперт из Ватикана заявил, что прагматичный подход Франциска к дипломатическим отношениям с Москвой и Пекином разорвали связи с преследуемой «церковью молчания». «Он принес в жертву мученичество церкви на востоке и в Китае, уничтожив наследие Бенедикта и Иоанна Павла II». Речь идёт о соглашении с компартией Китая о назначении епископов по согласованию с Пекином и о встречах с Путиным и Патриархом Московским.
Контраст между сдержанностью монастыря и коммуникативным изобилием Санта-Марты дал резкое представление о девяти годах сожительства двух полярно противоположных пап. Если модель правления Бенедикта потерпела неудачу, то модель Франциска оказалась не лучше, создавая образ хаоса и произвола.
Сегодня церковь иногда кажется еще более разделенной, чем в 2013 году. И это радикальное, горькое разделение, которого Франциск не смог избежать, до такой степени, что он признал, что у него мало друзей в самой Католической церкви.
Активизация политики Святого Престола в отношении урегулирования конфликта и войны России против Украины, возможно, одна из последних попыток поднять политический вес Ватиканского Холма и возвыситься над интригами двух группировок, что раскалывают Святой Престол.
Источники: Corriere della Sera, the Italian Insider, Voice of America.
Андрей Гожый
Северная Македония находится в постоянном культурном и гуманитарном конфликте со своими соседями. Скопье борется за идентичность языка, культуры, национальности, истории, а с Грецией тлеет не угасший конфликт (хоть он и формально …
Северная Македония находится в постоянном культурном и гуманитарном конфликте со своими соседями. Скопье борется за идентичность языка, культуры, национальности, истории, а с Грецией тлеет не угасший конфликт (хоть он и формально решён) за само название страны «Македония». Теперь напряжение возрастает с Болгарией, которая применила вето в процессе вступления Северной Македонии в ЕС. Встал вопрос изменений в Конституцию касательно прав болгарского национального меньшинства. И, вроде как, вырисовался компромисс, предложенный Францией, но кризис нарастает выплеснувшись в форму уличных протестов.
Спорит и Македония с соседями касательно и принадлежности исторических фигур, таких, как Кирилл и Мефодий, Александр Великий, Юстиниан и т.д. Камнем преткновения с болгарами становится и фигура Святого Климента Охридского.
Сегодня святой Климент Охридский почитается как защитник Северной Македонии, города Охрида и Македонской православной церкви. В Болгарии он считается одним из семи апостолов Первого Болгарского царства и одним из главных святых современной Болгарии. В честь святого в Северной Македонии и Болгарии многие школы, улицы и государственные учреждения носят его имя. Самая большая церковь в Скопье (Кафедральный собор) носит имя Св. Климента. В наше время фигура святого Климента Охридского является общим историческим, культурным и духовным наследием Болгарии и Северной Македонии. Он был канонизирован в 11 веке, присоединившись к сонму болгарских святых как один из семи апостолов Первого Болгарского царства.
Святой Климент Охридский был лучшим учеником святых Кирилла и Мефодия. Именно он был основоположником славянской письменности и славянской культуры в Македонии, а также основателем первого славянского училища в Охриде. К тому же Святой Климент Охридский – первый славянский писатель.
Хотя точное место и год неизвестны, считается, что Климент родился на территории современной Северной Македонии около 840 года нашей эры. Место его рождения важно, поскольку, хотя мы увидим, что он внес огромный вклад в установление христианства в Болгарии, место его рождения отражает то, что в Македонии он пользуется чуть большим уважением, чем в Болгарии.
Согласно Феофилакту Болгарскому, он привязался «с раннего возраста» к Мефодию, который стал его образцом (вероятно, уже в 856 году, когда Мефодий поступил в монастырь на горе Олимп в Вифинии).
После миссии в Риме он помогал святителю Мефодию в его работе в Моравии и Панонии, а позже помогал ему в защите от нападений латино-германских священников.
Просветителям славян противостояли немецкие миссионеры, имевшие поддержку папы римского и покровительство моравского князя Святополка. Борьба велась вокруг вопросов о необходимости богослужения на славянском языке, филиокве и субботнем посте. Папа Стефан VI запретил использование славянского языка в церкви.
Сторонники трехъязычной ереси (желавшие использовать для церковных служб только иврит, греческий или латынь), отложив в сторону исконный язык славянских народов, привлекли к суду учеников святителя Мефодия, в том числе и Климента. Они подвергли их жестоким истязаниям: проволокли через тернии и долгое время держали в темнице, как и своего духовника, святого Мефодия.
После смерти св. Мефодия, св. Климент, св. Наум, Ангеларий и св. Савва оказались в отдалении от Моравии. После долгих странствий они прибыли в Плиску. Их приветствовали болгары. Но пребывание в Плиске было недолгим. Как можно скорее святой Климент отправился в местность под названием Кутмичевица. Любовь, которую он испытывал к родной стране, заставила его покинуть Плиску и отправиться в Македонию.
После принятия христианства в 865 г. христианские обряды в Болгарии проводились на греческом языке духовенством, присланным из Византийской империи. Опасаясь усиления византийского влияния и ослабления государства, Борис рассматривал принятие старославянского языка как способ сохранить политическую независимость и стабильность Болгарии. С этой целью Борис распорядился об учреждении двух литературных школ (академий) с преподаванием богословия на славянском языке. Первую из школ предполагалось основать в столице, Плиске, а вторую — в районе Кутмичевица.
Борис I, царь Болгарии, затем попросил Климента обучать болгарское духовенство старославянскому языку, созданному Кириллом, а не греческому, как это делали монахи, посланные Византийской империей. Он хотел сделать Священное Писание более доступным для своего славянского народа, а также сохранить свою политическую независимость. Затем он отправит Климента в Охрид, где в течение семи лет с 886 по 893 год он подготовит около 3500 учеников в первом училище. Эта школа сделала Охрид важным культурным центром Болгарской империи. Действительно, между 990 и 1015 годами он был столицей империи.
В 893 году нашей эры он стал первым славянским епископом Болгарской православной церкви. Климент сыграл важную роль в том, чтобы просвещение Кирилла и Мефодия не было потеряно, и он привнес славянское влияние в учения, определив идентичность Болгарской и Македонской Православных Церквей.
Святитель Климент был первым болгарским иерархом, который служил, проповедовал и писал на славянском языке. С этой целью он систематически обучал духовенство из числа славянских народов. Святой епископ подвизался во славу Божию до самой старости. Когда его силы иссякли, и он не смог выполнять свои обязанности в соборе, он попросил царя Симеона (приемника Бориса) отпустить его на покой.
Царь умолял святого не покидать собор, и святой Климент согласился продолжить свое архиерейское служение. После этого он отправился в Охрид, в основанный им монастырь. Святой Климент тяжело заболел и отошел ко Господу в 916 году. Его тело было положено в собственноручно сделанный гроб и погребено в Охридском Свято-Пантелеймоновском монастыре.
Святой Климент считается первым славянским писателем. Он не только продолжил дело переводов, начатое святыми Кириллом и Мефодием, но и оставил произведения собственного сочинения, первые образцы славянской духовной литературы. Развитие старославянской письменности предотвратило ассимиляцию южных славян соседней византийской культурой, что способствовало формированию в Империи особой болгарской идентичности. В течение первой четверти X века этноним «болгары» был принят славянскими племенами на большей части территории Македонии, а их имена были оставлены. Работа всей жизни Климента сыграла значительную роль в этом преобразовании.
Святитель Климент Охридский был одним из самых плодовитых и значительных писателей на старославянском языке. Ему приписывают паноническую агиографию святых Кирилла и Мефодия. Климент также перевел «триодь Цветную», содержащую церковные песни, которые поются с Пасхи до Пятидесятницы, и считается автором службы и жития святого Климента, римского папы, а также древнейшей службы, посвященной святым Кириллу и Св. Мефодию. Ему также обычно приписывают изобретение кириллицы, хотя алфавит, скорее всего, был разработан в Преславской литературной школе в начале 10 века.
Произведения святого Климента Охридского, написанные в конце IX – начале X века, являются частью литературного наследия Золотого века средневековой культуры Первого Болгарского царства. Имеется значительное количество копий его произведений, сохранивших русскую, сербскую, болгарскую и молдавско-валашскую традиции. Произведения святого Климента включены наряду с произведениями авторитетных христианских авторов – Василия Великого, Иоанна Богослова, Григория Назианзина, Афанасия Александрийского и др. – и часто сходны с ними по содержанию, форме и цели, что обнаруживает связь работы Климента с византийской традицией.
Многие проповеди святого Климента были привезены в Киевскую Русь, где их читали и с любовью переписывали набожные христиане. Если учесть, что великий князь Владимир Великий поддерживал тесные связи с Охридом и что первый митрополит Киевский Михаил был болгарином из Охрида (по одной из версий), то легко объяснить и раннее распространение сочинений Климента на Руси. Вопрос о почитании святого Климента Охридского в средневековой Руси обсуждался многими учеными.
Наиболее заметно влияние наследия Климента на древнерусскую литературу. Исследователи отмечают чрезвычайно широкое распространение проповедей и гимнографических произведений, включенных в разножанровые книги – минеи, прологи, евлогии и др.; более того часть вторичных версий или редакций безымянных проповедей, идентифицированных как исходящие от Климента, были сделаны русскими писцами в разное время, а также что общие проповеди были приспособлены к другим праздникам.
Вниманию подлежит проникновение конкретных текстов Климента в древнерусскую литературу, а влияние его творчества на оригинальные древнерусские литературные произведения весьма спорадично. Исследователи отмечают влияние проповедей Климента на риторику Кирилла Туровского, просветителя XII века.
В связи с этим они пришли к выводу, что «сочинения Климента появились в русской рукописной традиции одновременно с возникновением русской словесности, не позднее второй половины XI века, одновременно с появлением других древнеболгарских произведений с конца IX – начала X века». Влияние Климента обнаруживается позднее в риторике митрополита Киприана (1336–1406), староболгарского исихастского сподвижника Патриарха Тырновского Евфимия, возглавлявшего Русскую Церковь в конце XIV – начале XV вв., а позднее причисленного к лику святых. Отмечено также использование общего канона просветителя в каноне святого благоверного князя Феодора Смоленского и Ярославского конца XV века.
Средневековые фрески святого Климента существуют на современных территориях Северной Македонии, Сербии и северной Греции, причем подавляющее большинство из них находится в Северной Македонии.
Ныне святой Климент является покровителем страны, города Охрид и Македонской православной церкви.
День Святого Климента Охридского впервые был отмечен как нерабочий государственный праздник в 2007 году; тогда же в календарь также были добавлены этот день и праздник святых Кирилла и Мефодия. Праздник отмечен различными культурными мероприятиями, проводимыми по всей стране. В этот день гражданам Северной Македонии, за выдающиеся достижения в области культуры, искусства или спорта, вручается Премия Святого Климента.
В ознаменование праздника каждый год 8 декабря в македонском парламенте вручается награда Святого Климента гражданам, добившимся выдающихся достижений в области искусства, культуры или спорта. Несмотря на его вклад в болгарскую культуру, только в Северной Македонии День святого Климента Охридского отмечается как национальный праздник
Нет сомнения, что большинство населения в Македонии идентифицируют себя как македонцы. Точно так же, как австрийцы отличаются от немцев, молдаване отличаются от румын, а киприоты отличаются от греков. Несмотря на это, в настоящее время болгары не считают сегодняшних македонцев другим типом людей (нацией). Да, у них есть своя страна, они хотят быть другими и хотят называться македонцами. Если есть две версии или более, то сущность индивидуума 9 века не может принадлежать ни к одной национальной группе сегодняшнего дня. Это несомненно, потому что национальной идентичности не существовало до 19 века, кроме религиозной идентичности, вероятно, он считал себя ромеем/римлянином (христианином). Для монаха IX века не существовало другого мира, кроме христианского мира.
Андрей Гожый, Скопье
