Андрей Гожый

У 2009 році Патріарх Московський і всієї Русі Кирило очолив Російську Православну Церкву та відтоді реструктурував її в більш авторитарну інституцію, де зв’язки з Путіним стали тіснішими та надали легітимності крайній шовіністичній риториці російського президента, включаючи і відмову у визнанні суверенітету і незалежності України, як держави. Після вторгнення Патріарх заявив, що просування Росії є частиною «метафізичного» конфлікту між Росією та західними країнами, в якому Схід має боротися, зокрема, з просуванням гей-парадів. Крім того, Патріарх Кирило попросив росіян виявляти, як зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, ідея схожа на ту, яку висловили Кремль і президент Путін.

Щире благословення російського Патріарха Кирила на вторгнення Москви в Україну розкололо всесвітню православну церкву та розв’язало внутрішню церковну кризу, яка, на думку експертів, є безпрецедентною. 75-річний Кирило, близький соратник президента Росії Володимира Путіна, бачить війну як оплот проти Заходу, який він вважає декадентським.

Він і Путін поділяють бачення «русского мира», що поєднує духовну єдність та територіальну експансію, спрямовану на частини колишнього Радянського Союзу. Те, що Путін бачить, як політичну реставрацію, Кирило бачить як хрестовий похід. Патріарх викликав негативну реакцію вдома, а також серед Церков за кордоном, пов’язаних з Московським Патріархатом.

Кирило, який стверджує, що Україна є неподільною частиною його духовної юрисдикції, вже розірвав стосунки з Варфоломієм, Вселенським Патріархом, який є першим серед рівних у православному світі та підтримує автономію Української православної церкви. Деякі Церкви настільки розлючені на Кирила через його позицію щодо війни, що ми зіткнулися з потрясінням у світовому Православ’ї . Позиція Кирила також створила прірву між РПЦ та іншими християнськими церквами. Виконуючий обов’язки Генерального секретаря Всесвітньої ради церков (ВРЦ) преподобний Ян Саука написав Кирилу з проханням «втрутитися та виступити посередником з владою, щоб зупинити цю війну».

Кирило відповів, що «сили, які відверто вважають Росію своїм ворогом, наблизилися до її кордонів» і що Захід бере участь у «широкомасштабній геополітичній стратегії» для послаблення Росії. Цю саму ідею зараз поширює й Путін. Коли російська позиція у світі та російська ідентичність почали хитатися, Путін залучив Церкву, щоб допомогти йому зібрати російський народ під своїм контролем, і спробував прив’язати народи незалежних націй, таких, як Україна, до Росії, просуваючи ідею про об’єднаної Російської православної церкви, щоб заперечувати будь-яке релігійне розмаїття.

Пропутінська позиція Кирила також перевернула відносини з Ватиканом. Папа Римський Франциск продовжує підготовку до зустрічі з Патріархом Кирилом в Єрусалимі. Однак 12 березня 2023 Папа Римський Франциск заявив, що підготовка до його зустрічі з Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом в Єрусалимі триває і він вважає Патріарха своїм братом. Хоча це дивно: як може християнський першо-ієрарх вважати братом того, хот благословляє війни т масові вбивства та проповідує відкриті єресі?

Папа Франциск і Патріарх Кирило вперше зустрілися на Кубі в лютому 2016 року, під час історичної зустрічі, що стала першою особистою зустріччю глав Католицької Церкви та Російської Православної Церкви після розколу 1054 року. Друга зустріч спочатку була запланована на 14 червня 2022 року в Єрусалимі, але була перенесена «за взаємною згодою», щоб уникнути суперечок на тлі української кризи.

Можливо, вибір Єрусалиму, як місця зустрічі двох першо-ієрархів був обраний не марно, не лише тому, що Єрусалим – важливе для будь-якого християнина місце, але і потому, що там досить гарно представлені структури Католицької церкви. Існує свій Єрусалимський патріархат латинського обряду підпорядкований Римському Престолу. Цей Патріархат є одним з одинадцяти єпископів найвищого рангу в Католицькій Церкві, включаючи Папу Римського, шість «патріархів сходу» та єпископів Лісабона, Венеції, Єрусалиму та Ост-Індії. Латинський патріарх Єрусалиму — це титул, наданий Римсько-католицькому архієпископу Єрусалиму латинського обряду. Єрусалимська архідієцезія має юрисдикцію для всіх католиків латинського обряду в Ізраїлі та Палестині. Крім того, Східні Католицькі Церкви Мелкітської Греко-Католицької Церкви та Маронітської Католицької Церкви створили єпархії для своїх вірних на територіях.

Єрусалимський патріархат наразі є єдиним східним патріаршим титулом, який присвоюється єпископу латинського обряду. Латинський патріарх Єрусалиму тепер є дієцезіальним єпископом латинських католиків у Святій Землі, включаючи Йорданію та Кіпр. Чинним Патріархом є Блаженніший Фуад Тваль, йому передує Блаженніший Мішель Саббах, Почесний Патріарх, перший палестинець на цій «посаді». Резиденція Патріарха знаходиться в Старому місті Єрусалиму, тоді як семінарію, яка відповідає за літургійну освіту, у 1936 році було перенесено до Бейт-Джала, міста за 10 км на південь від Єрусалиму. Сьогодні в патріархаті, який включає Ізраїль і палестинські території, а також Йорданію та Кіпр, налічується близько 75 000 католиків. Патріарх Єрусалимський також, за своєю посадою, є Великим Пріором Чину Гробу Господнього, президентом асамблеї католицьких єпископів Святої Землі та президентом єпископської конференції латинського обряду арабського регіону.

Голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Волоколамський Антоній заявив, що підготовка нової зустрічі, яка могла б відбутися в Єрусалимі навесні, призупинена Ватиканом. Незважаючи на явні злодіяння, тобто благословення злочинів проти людства, Кирило Гундяєв несподівано отримав моральну підтримку не з боку Латинського Патріархату Єрусалиму, а з боку Православної Церкви Єрусалимського Патріархату.

Єрусалимський грецький православний Патріархат існує на території Палестини з часів апостолів та функціонує паралельно Патріархату латиського обряду (Римо-католицькому) і об’єднує кілька десятків тисяч арабів в Ізраїлі та Йорданії, а також майже всіх греків долучених до Братства Гробу Господнього. Літургія в монастирях звершується грецькою мовою, а в парафіяльних церквах — арабською. Між арабською та грецькою частинами досить часто відбуваються розбіжності та конфлікти.

Щоб збагнути, чому саме Єрусалим, на відміну від першого і другого Римів, опинився на боці Патріарха Гундяєва, нам треба буде розглянути як події історії останніх років (зокрема заяви ієрархів цієї церкви), та до і події і події більш ніж 170-річної давності, оскільки саме вони вплинули на те, що Мати всіх церков «несподівано» підтримала Москву.

Патріарх Єрусалимський Феофіл III 21 листопада 2019 року, був вшанований за його відданість Москві та ще і за невпинні зусилля на захист та підтримку єдності православної віри. Патріарх Кирил на церемонії в Москві вручив йому Премію Патріарха Алексія ІІ. У своєму вітальному слові єрусалимський гість оголосив про своє рішення відкрити Патріарший будинок в Йорданії, щоб прийняти своїх братів, Предстоятелів Православної Церкви (ясна справа, з Москви), для діалогу про «збереження православної єдності». Сама по собі «Премія Патріарха Алексія ІІ» Міжнародного громадського фонду єдності православних народів присуджується за «видатну діяльність у зміцненні єдності православних народів» і «за утвердження та популяризацію християнських цінностей у житті суспільства».

Виступаючи на церемонії нагородження, Лідер Єрусалимської Церкви зазначив: «Ми приймаємо цю нагороду зі смиренням від імені Церкви Єрусалиму. Бо місія нашого Патріархату, тобто Єрусалимської Церкви, заснованої на відкупительній крові Христа, полягає в тому, щоб бути центром єдності для православних вірних, і це наше покликання, як тих, кому дияконія Святих місць була довірена Божественним Провидінням, щоб гарантувати, що вони залишаються місцями релігійної відданості та поклоніння, доступними для всіх». Патріарх говорив про «глибоку важливість» церковної єдності як свідчення світу та про необхідність постійної уваги до цього священного обов’язку .«Єдність Церкви у вірі та житті є даром Святого Духа, але Богом даний нам обов’язок – як тих, кому довірено служіння наших Церков, як містичного тіла Христа – охороняти єдність Церкви, аж до жертви. У нас немає іншого вибору перед Богом, як докласти всіх зусиль для захисту нашої єдності». Залишимо на його совісті ці пафосні слова, а далі розглянемо далі хід подій.

За 2 дня до початку війни 20 лютого 2022 року патріарх Феофіл III прийняв в Єрусалимському Патріархаті Голову Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополита Волоколамського Іларіона. Голова ОВЦЗ передав Предстоятелю Єрусалимської Православної Церкви найщиріші вітання Кирила (Гундяєва) з нагоди наступаючого 70-річчя та вручив йому вітальне послання, а також набір панагій.

14 вересня 2022Митрополит Волоколамський Антоній, голова церковного міністерства зовнішніх справ, зустрівся з Патріархом Єрусалимським Феофілом ІІІ. Зустріч відбулася в Нур-Султані, в Казахстані, на полях Асамблеї лідерів традиційних і світових релігій. Як повідомляється на сайті Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ, митрополит Волоколамський передав привітання Патріарха Московського Кирила та зазначив, що «в Руській Православній Церкві раді вітати як дорогого гостя голову Матері Церков, Патріарха Єрусалимського Феофіла III».

Про що йшла мова при їхніх перемовинах невідомо, але імовірно обговорювалися деякі аспекти співпраці у нових умовах, що надбало особливу актуальність у зв’язку з українським питанням в двох його болючих для Москви моментах: Томосом про автокефалію ПЦУ та війною РФ проти України.

Влітку 2022 року вустами архієпископа Севастійського Феодосія Єрусалимський Патріархат висловив підтримку та солідарність Російській Православній Церкві та її Предстоятелю Патріарху Кирилу. Архієпископ Єрусалимського патріархату Феодосій поспілкувався з групою британських журналістів з різних інформаційних агентств, повідомляється на сайті відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату (при новому правлінні після звільнення митрополита Іларіона). Отже, 21 Червня 2022 року Російська церква заявила, що Єрусалимський Патріархат закликав Захід припинити нападки на Патріарха Кирила. Про це від імені Єрусалимського Патріархату заявив архієпископ Севастійський Феодосій. У Московському Патріархаті відповіли, що Єрусалимський Патріархат заявив, що звинувачення з боку західних країн проти російського Патріарха Кирила є неправдивими та закликав припинити їх. «Ми категорично проти будь-яких провокацій, які здійснюються деякими західними силами щодо російського Патріарха Кирила… Звинувачення на адресу Патріарха Кирила є неправдивими та безпідставними. Хочу ще раз наголосити, що Його Святість завжди закликав сторони до миру, відмови від воєн і насильства…Ми закликаємо зараз усіх, хто займається провокаціями проти Патріарха Кирила на Заході, відкинути свою агресивну позицію не тільки щодо Його Святості, але й усієї Православної Церкви», – промова архієпископа до британських журналістів.

Архієпископ Севастійський навіть додав, що з вуст Патріарха Кирила («Предстоятеля понад 100 мільйонів віруючих не тільки з Росії та України, а й багатьох інших країн світу») завжди лунали проповіді про любов, мир, і милосердя, а також заклики до примирення всіх сторін конфлікту, а також до відмови від усіх форм насильства та тероризму. Як видно із заяв архієпископа Феодосія, підтримки та солідарності потребує саме Патріарх Московський, який зазнає «атаки» несправедливої війни та звинувачень із «Заходу». Патріарх Кирил з перших хвилин був «активним» у своїх проповідях на користь війни, уважно стежачи за політикою уряду РФ.

Слід звернути увагу на дві речі: 1) як Архієпископ Севастійський вважає, що підтримки та солідарності потребує Патріарх Московський, а не український народ і вірні та священики, які вже півтора роки живуть у стані війни, яку він підтримував? 2) І чому Єрусалимський Патріархат, який в єдиній заяві про війну в перші дні вторгнення говорив про «болісну кризу», навіть не згадуючи ні імені Росії, ні нападу, вирішив запропонувати свою повну підтримку Патріарху Кирилу з Москви в такий красномовний спосіб, у той час, коли всі інші Християнські Церкви засуджують війну в Україні та використання релігійного дискурсу для виправдання причин війни.

У заяві вживається перша особа множини («ми»). Характерним є пункт, де наголошуєтеся, що «Ми в Єрусалимській Церкві маємо тривалі стосунки з Руською Православною Церквою, яка присутня у Святій Землі; є її церкви в Єрусалимі та інших місцях». Архиєпископ Севастії говорить від імені Єрусалимського Патріархату, погоджуючись з Патріархом Феофілом; невиключно, що Патріарх дозволяє цьому Ієрарху виразити позицію від імені Єрусалимського Патріархату, хоча сам Феофіл (який в свій час отримав багато грошей, нагород та подарунків від Москви) через кілька місяців після російського вторгнення в Україну та після різкої критики Патріарха Московського з боку всього християнського світу утримується від виступів на підтримку дій Кремля. Його устами зараз став висловлюватися владика Феодосій.

Помимо відкритих заяв на користь Кирила (Гундяєва) влітку того же 2022 року (4 серпня, якщо точніше) архієпископ Севастійський Феодосій виступив з особистою заявою, в якій прокоментував лист Предстоятеля ПЦУ Епіфанія до Константинопольського Патріарха Варфоломія, надісланий з Києва 27 липня. Заяву владики Феодосія опубліковано на сайті ОВЦЗ Московського патріархату. У цьому листі Митрополит Епіфаній просив засудити дії Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила та позбавити його патріаршого титулу. Архієпископ Феодосій закликав не звертати уваги на «випади Епіфанія та його прихильників, які самі по собі є проблемою, але аж ніяк не її вирішенням».

Владика Феодосій зазначив, що вихід з кризи можливий лише «шляхом діалогу, пошуку шляхів до взаєморозуміння, до зближення та підтримання контактів зі Святішим Патріархом Московським і всієї Русі. Жоден із шляхів вирішення питання не передбачає обхід Російської церкви», — зазначив він. За словами архієпископа Феодосія, ті, хто намагається ігнорувати Російську Церкву і сміє нападати на Церкву та Патріарха Кирила, не хочуть розв’язання конфлікту, а підтримують ворожий нашій Церкві порядок речей, який передбачає розділення та чвари як необхідні.

Владика Феодосій нагадав, що саме митрополит Епіфаній та його послідовники стали «причиною церковного розколу та припинення євхаристійного спілкування з кількома Помісними Православними Церквами. …розкольник Епіфаній не має повноважень стати ініціатором вирішення церковної кризи», – підкреслив ієрарх Єрусалимської Церкви.

Коментарії тут зайві, про визнання ПЦУ з боку Єрусалимського Патріархату, (після тайних та відркитих (премія) підкупів) мови не буде у найближчі років 5-7 точно.

Як же так сталося, що Єрусалимський Патріархат перебуває у такій міцній залежності від Москви? Чи все діло лише в подарунках, преміях, тайних та явних переговорах. Виявилося, не лише і фактори цьому сприяли, а ще на це наложив свій відбиток сам хід історії двох остатніх століть.

Російська Православна Церква почала зводити споруди на Святій Землі відносно пізно, у другій половині ХІХ століття. Причиною тому було те, що арабське населення Палестини, яке було до цього в більшості своїй православним, почало в масовому порядку переходити в католицтво і різні протестантські течії. В середині ХІХ століття зріс потік російських паломників на Святу Землю, і це зажадало створення російського представництва в Палестині. У зв’язку з цим в 1847 році був виданий найвищий указ про створення в Єрусалимі Російської Духовної Місії, підписаний імператором Миколою I. У діяльність цієї місії входило: прийом російських паломників, придбання земельних ділянок, будівництво на куплених ділянках, проведення богослужінь церковно-слов’янською мовою. Вся діяльність Місії проводилася на пожертвування православних людей з усієї Росії і на кошти сім’ї Романових.

Після Жовтневої революції 1917 року паломництво з Росії практично припинилося, Російська православна церква, як і всі інші, опинилася в опалі. Російське подвір’я було змушене почати здавати більшу частину своїх приміщень англійській владі, які зробили подвір’я своїм адміністративним центром: тут розташувалися поліція, суд, в’язниця, адміністрація.

У 1945 р Святу Землю відвідав Патріарх Московський Алексій I. А утворена в 1948 р держава Ізраїль повернула Московському Патріархату ті храми і монастирі, які опинилися на її території. Таким чином, россійські представництва на Святій Землі так і залишилися агентами впливу кремлівської політики у цьому регіоні.

26 червня 2012 в рамках офіційного візиту Президента Російської Федерації В. В. Путіна до Ізраїлю відбулося урочисте відкриття паломницької резиденції, розрахованої на 86 місць. Освячення звершив Патріарх Феофіл III у співслужінні керівника Управління з закордонних установ Московської Патріархії архієпископа Єгор’євського Марка і начальника Руської Духовної Місії в Єрусалимі архімандрита Ісидора (Мінаєва).

Це факт, який свідчить сам за себе. А 17 лютого 2023 р., Сергій Черьомін, міністр Уряду Москви та керівник Департаменту зовнішньоекономічних і міжнародних зв’язків міста Москви, у супроводі посла Росії в Тель-Авіві пана Вікторова разом з архімандрит Олександр та іншими дипломатичними та духовними агентами відвідав Патріарха Феофіла. У контексті цієї зустрічі Феофіл повторив молитву про єдність і сопричастя у Христі братніх Православних Церков через діалог. Посол Росії Вікторов поінформував лідера Єрусалимської Церкви про зустріч, яку він провів після ізраїльського політика, колишнього члена уряду пана Цахі Ханегбі, та обговорення з ним діяльності патріарха щодо підтримки християнської спільноти та захисту є власністю Єрусалимського Патріархату та всіх християн Святої Землі.

Крім діяльності російських церковних представництв треба зазначити і той факт, що з 260 мільйонів православних християн у світі близько 100 мільйонів знаходяться в самій Росії, а деякі з них за кордоном перебувають у єдності з Москвою. Війна напружила ці відносини. Російська православна громада в Ізраїлі об’єднує близько 300 тисяч осіб (різного етнічного походження), які прибули в 1990-х роках з колишнього Радянського Союзу.

Саме тоді Російська православна церква почала дуже активно зводити споруди на Святій Землі. Важливо визначити терміни: що ми маємо на увазі під «Російською духовною місією»? Його можна просто розглядати як адміністративну структуру Російської Церкви (та й держави, невиключно і спеціальних служб) у Святій Землі, або ширше, як орган емісарів Російської Православної Церкви та Росії, направлений за кордон для роботи. Російська місія Московського Патріархату виконує не лише представницькі функції: представляє Московський Патріархат у Святій Землі. Вона займається церковною політикою, відносинами з Єрусалимським Патріархатом, відносинами з урядом Ізраїлю. Це «дипломатичні» функції, церковно-дипломатичні. Священнослужителі призначаються сюди виключно з Москви. Тому марно чекати від них визнання ПЦУ.

Якою може бути позиція уряду Ізраїлю щодо Єрусалимського Патріархату у зв’язку з його «ніжною» дружбою зі Москвою? Активно втручатися в ці процеси, забороняти — це шлях до того, що Москва почне підтримувати арабських радикалів з Палестинських автономій. По осені минулого року Феофіл ІІІ звинуватив радикальні ізраїльські групи в загрозі присутності християн у священному місті, у зауваженнях, які ізраїльські офіційні особи відкинули як безпідставні, зокрема в інтерв’ю газеті «Таймс» він заявив що, на його думку, метою радикалів було вигнати християнську громаду зі Старого міста Єрусалиму, де є священні місця для іудаїзму, християнства та ісламу. Ізраїль захопив Східний Єрусалим, включаючи Старе місто, а також Західний берег і сектор Газа під час війни 1967 року. Держава анексувала Східний Єрусалим після війни, що не здобуло міжнародного визнання. «Наша присутність в Єрусалимі під загрозою», — сказав Патріарх. «Нашим церквам загрожують ізраїльські радикальні маргінальні групи. Від рук цих сіоністських екстремістів християнська громада в Єрусалимі дуже страждає, — сказав він. «Наші брати і сестри є жертвами злочинів на ґрунті ненависті. Наші церкви регулярно оскверняються та руйнуються. Наше духовенство часто піддається залякуванням».

У звіті Державного департаменту США, опублікованому минулого року про релігійну свободу в усьому світі, йдеться, що християнське духовенство та паломники продовжують повідомляти про випадки, коли ультра-ортодоксальні євреї в Єрусалимі переслідують їх. Церковні групи деякий час повідомляли про випадки вандалізму на релігійних об’єктах у місті. Феофіл не звинуватив будь-які радикальні групи поіменно і не навів конкретних інцидентів. Він не надав доказів того, що вони були ізраїльтянами або що їхньою метою було вигнати християн з міста.

Між тим Феофіл ІІІ сказав, що радикали, яких він критикував, «не є представниками держави Ізраїль або єврейського народу», і закликав Єрусалим залишатися різноманітною «мозаїчною спільнотою» іудаїзму, християнства та ісламу. Саме тому влада цієї країни ухвалила саме Соломонове рішення: спостерігати, але не дозволяли Москві домінувати на Святій Землі.

PC Inform

Східне православ’я складається з кількох автокефальних (самоврядних) церков: чотирьох стародавніх патріархатів ранньої церкви, Константинополя, Олександрії, Антіохії та Єрусалиму, чотирьох патріархатів пізнішого походження, Росії, Сербії, Румунії та Болгарії, католикосату Грузія, а також Церкви Кіпру, Греції, Польщі, Албанії, Чеських земель та Словаччини. Наприкінці 2018 року до них приєдналася Православна Церква України, яка отримала законну автокефалію від Константинополя. Православні церкви також включають автономні православні церкви Фінляндії та Естонії (з двома юрисдикціями). У США та Японії деяким православним церквам була надана автономія або напівавтономія, хоча ці церкви не були визнані всіма православними церквами.

5 січня 2019 року Константинопольський Патріарх Варфоломій підписав Томос, документ про підтвердження канонічного статусу нової Української Православної Церкви. Цим завершилася багатовікова боротьба України (крім радянського періоду) за автокефалію. Україна стала 15-ю незалежною православною церквою.

Православна Церква є «сім’єю самоврядних Церков», об’єднаних спільною доктриною та «спільністю в таїнствах». Константинопольський Патріарх (також відомий як «Вселенський» або Вселенський Патріарх) користується «становищем особливої честі серед усіх православних громад», але кожна автокефальна (самоврядна) помісна церква є незалежною. Території цих помісних церков часто перетинають міжнародні кордони, але багато з них також є національними церквами. Дійсно, з появою національної держави в другій половині дев’ятнадцятого століття в православ’ї постало питання про співвідношення націоналізму та релігії. Наприклад, Константинопольський патріарх зіткнувся із закликами до церковної автономії чи автокефалії у новоутворених Румунії, Болгарії та Сербії. Хоча Патріархат зрештою визнав автокефалію цих церков, у 1872 році він також засудив етнофілетизм, коли помісна церква має виключно національну ідентичність. Це питання стосунків між церквою та нацією постане знову після Першої світової війни, коли розпалися Російська, Османська та Австро-Угорська імперії, і знову після розпаду Радянського Союзу за національною ознакою в 1991 році.

Питання національної орієнтації, канонічності та церковної приналежності Православ’я в Україні були гострими в українському релігійному житті вже понад століття, а особливо протягом трьох десятиліть незалежності. З кінця шістнадцятого століття етнічні українці були поділені релігійно між православ’ям (домінуючим у центральній та східній частинах країни) та греко-католицькою церквою (церква східного обряду в єдності з Римо-католицькою церквою, яка переважає на заході країни). У рамках процесу інкорпорації Східної України до складу Московії наприкінці XVII століття у 1686 році Константинопольський Патріарх передав Українську Церкву під юрисдикцію Московського Патріархату.

Українські єпархії не мали окремого статусу в Російській Православній Церкві протягом усього імперського періоду. Крах монархії Романових у 1917 році відкрив двері для періоду великої творчості в церковному житті колишньої Російської імперії, оскільки православні прагнули переосмислити відносини між церквою та державою та реорганізувати внутрішню роботу російської православної церкви. Церква (РПЦ) на виборних і соборних засадах на Всеросійському Соборі Православної Церкви.

В українських провінціях 1917 р. спостерігався рух за національну автономію та незалежність, який також перелився в церковне життя. У Києві з благословення Всеросійського собору в січні 1918 р. зібрався Всеукраїнський церковний собор. Він вирішив домагатися автономії в складі РПЦ, а не автокефалії, і відкинув заклики використовувати українську мову (замість церковнослов’янської) у літургії. Відбувся розкол, і 1921 р. прихильники українізації заснували Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Проте багато православних, навіть якщо вони симпатизували соборній еклезіології та українській культурній орієнтації нової церкви, відмовилися приєднатися до УАПЦ, оскільки вважали, що вона порушила церковні канони та апостольське спадкоємство, вигадавши власний новий обряд висвячення єпископів без участь інших єпископів.

Під час Другої світової війни антирелігійний радянський режим повторно легалізував Московський патріархат; наприкінці війни Українська Греко-Католицька Церква в щойно поглинених західних регіонах країни була змушена «повернутися» до Російської Православної Церкви. Проте наприкінці 1980-х років монополія Московського патріархату в Україні була оскаржена як греко-католиками, так і українськими автокефалістами: до кінця 1991 року вони разом захопили значно більше третини парафій в українській республіці. Московський патріархат оголосив УАПЦ неканонічною, але також відповів на її відновлення, змінивши статус Київської митрополії на помісну церкву зі значною автономією в Московському патріархаті: Українську православну церкву (УПЦ МП). Коли після проголошення незалежності РПЦ відмовила УПЦ МП в автокефалії, серед українських єпископів стався розкол і в 1992 році була утворена нова Українська Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ КП); проте жодні інші православні церкви не визнали її автокефалії.

Оскільки існує кілька різних церков, які історично претендували на те, щоб бути національною церквою українського народу, плюралізм панував у державній практиці в Україні з 1991 року. Тим не менш, було поширене відчуття, що нова держава потребує об’єднаної Української Православної Церкви, незалежної від Москви.

Утворення Православної церкви України наприкінці 2018 року та Томос Вселенського патріарха на початку 2019 року мали на меті залікувати розкол в українському православ’ї шляхом об’єднання УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ в одну автокефальну церкву. Однак УПЦ МП та елементи УПЦ КП відхилили цю ініціативу і продовжують претендувати на велику кількість парафій в Україні; тим часом більшість міжнародної спільноти православних церков вагалися приєднатися до Вселенського патріархату у визнанні автокефалії ПЦУ.

У наш скорботний вік постмодернізму раз у раз доводиться стикатися з різними гібридними речами, майже нічого не залишилося реального, натурального, природного. Це в різній мірі стосується різних сфер соціального життя, в тому числі і політики, і навіть церкви, яка, лише частково не піддається впливу постмодернізму. Про «гібридну війну з Мордором» ми давно чули і від Олексія Арестовича, і від Євгена Магди. Отже, щодо визнання ПЦУ з боку світового Православ’я можуть бути повними, а можуть бути гібридними.

Такі повні визнання, суть яких зводиться і до :
1) згадки імені предстоятеля ПЦУ на патріарших літургіях, і
2) офіційними заявами Синодів відповідних Церков

Паралельно цьому процесу ми спостерігаємо і часткове визнання. Тобто з усієї палітри (точніше процедури) є тільки один елемент, який може призвести до повного визнання, а може і не привести, може так і залишитися приватною справою окремих церковних чиновників. Тобто нарешті у нас мова дійшла до гібридних визнань. Постає питання: навіщо вся ця тяганина з визнаннями, сортуванням їх на реальні та гібридні? Розкриємо цей момент детальніше. Ті Помісні Православні церкви світу, які визнали ПЦУ, по суті почали з нею євхаристійне спілкування, або, як уже говорилося вище, налагодили «дипломатичний зв’язок».

Для кліриків ПЦУ це дає можливість здійснення спільних богослужінь, а для парафіян церков — право причащатися, вінчатися та приймати інші церковні таїнства в дружніх храмах цих Церков. Також для парафіян ПЦУ тепер буде легально дозволені паломництва на територію, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого патріархату, що нас визнав. Наприклад, віруючим ПЦУ буде дозволений вхід у частину монастирів та скитів на Святій Горі Афон, які знаходяться в юрисдикції Константинопольського Патріархату, в храми Елладської церкви на території Греції, усі храми в Африці, наприклад, Благовіщенський собор в Олександрії, а також їм будуть доступні і святині Кіпру.

Отже, визнання перше (негібридне): 6 січня 2019 року Вселенській Патріарх Варфоломій вручив митрополиту Київському і всієї України Єпіфанію Томос про автокефалію ПЦУ. Визнання друге (теж реальне). Собор ієрархів Грецької (Елладської) церкви 12 жовтня 2019 року визнав автокефальну ПЦУ. Визнання третє (теж невіртуальне): 8 листопада 2019 року ПЦУ визнала Олександрійська Православна Церква, юрисдикція якої поширюється на усю Африку. Олександрійський патріарх та папа всієї Африки Феодор II вперше пом’янув під час літургії в кафедральному храмі Каїра главу ПЦУ Епіфанія, як предстоятеля однієї з Помісних Православних Церков, а через кілька годин Патріархат випустив офіційну заяву, в якій говориться, що «після зрілого роздума і множинних молитов» ієрархи Олександрійського патріархату прийшли до рішення визнати автокефалію Православної Церкви України та її предстоятеля.

Нагадаємо, що 67-річному Папі Феодору II Україна близько знайома. В юності він у нас вивчав історію мистецтв, літературу та філософію в Одеському університеті, а в 80-х п’ять років служив екзархом Олександрійського Патріархату в Російській Православній Церкві на подвір’ї в Одесі. Пам’ятаємо і причини. Бо керівництво всіх трьох юрисдикцій, які визнали автокефалію ПЦУ, — Константинопольського, Елладського та Олександрійського патріархатів, складають етнічні греки. Феодор — не виняток. Він народився на острові Крит, навчався богослов’я в Афінах та Салоніках, прийняв чернечий постриг на Криті та багато років служив у Греції. А Патріарх Варфоломій є лідером не тільки греків в Туреччині, але всіх греків взагалі. Тобто, для кожного грека, що живе в світі, Варфоломій — етнарх, лідер нації. Це ж, очевидно, стосується представників Олександрійського патріархату, які, хоча і живуть на території Африки, не асоціюють себе ні з одним з цих народів. Всі вони-греки.

Природно, переслідуючи непереборне бажання відродження Візантії, кожен грек, навіть якщо це буде неправильно, в будь-якій ситуації підтримає свого етнарха. У зв’язку з цим, можна з упевненістю сказати, що православний світ зараз чітко ділиться на грецький та російський. Іншими словами, Вселенське Православ’я умовно розділене на дві частини — там де сильніше вплив грецького православ’я (Константинополь, Олександрія, Єрусалим, Кіпр, Еллада, Албанія) та російського (Антіохія, Грузія, Сербія, Болгарія, Польща та Чехія-Словаччина). Румунська православна церква не входить ні в одну з цих ліній.

Тим не менше Москва, як могла підкуповувала всіх та вся, але хитрі греки брали грошики, пафосно (нагадаємо, що пафос і патологія — це слова однокореневі) дякували, але робили по-своєму. Мабуть, прочухали, що в США скоро Байден прийме жорсткі заходи, а московські грошики швиденько закінчаться, а тут треба і обличчя показати Варфоломієві, та й іншим світовим діячам, як на вулиці Уолл-стріт, так в інших менш відомих, але не менш впливових закутках ведуть свою гру. Можливо, і там їм вдасться підпиляти та подоїти «віфанських телиць», а в перекладі з біблійної мови «жирних корів».

Визнання четверте (теж невіртуальне): Предстоятель Кіпрської Православної Церкви 24 жовтня 2020 року Хризостом II під час Літургії вперше згадав ім’я предстоятеля Автокефальної Православної церкви України, митрополита Київського і всієї України Епіфанія, що фактично є першим (поки ще гібридним кроком) щодо визнанням ПЦУ.

18 листопада 2020 року Вселенський патріарх Варфоломій, написавши відповідь на листа Предстоятеля Кіпрської Православної Церкви Архієпископа Хризостома, у якому той повідомляв про своє рішення Православну Церкву України.

Офіційний сайт Кіпрської церкви 18 листопада оголосив, що між Хризостомом та Єпіфанієм відбулася телефонна розмова, в якій архієпископ підкреслив, що «всі нові церкви отримали автокефалію рішенням Вселенського Патріархату і ні в кого немає підстав сумніватися в канонічності Томасу церкви України», а тому «інші Помісні церкви, в тому числі і Російська, повинні прийняти цей факт». Згодом Кіпрський архієпископ запросив Епіфанія відвідати острів. І це не просто ввічливість….. На (в) Кіпрі знаходяться мощі покровителя нашого предстоятеля, святителя Епіфанія Кіпрського, що боровся з єресями у свій час.  «Митрополит Епіфаній не міг прибути, тому що у нас є традиція в Церкві, є старші за Диптихом, яких треба відвідати. …ми спілкувалися. Ми говорили про можливість приїхати на Кіпр, і я йому сказав: «Брате! Ви не можете зараз прибути, тому що зустрічі заборонені, ми маємо обмеження через коронавірус», — розповів архієпископ. Однак він висловив сподівання, що Епіфаній прибуде на Кіпр. «Так, через деякий час. Коли прийде час, будемо співслужити», — зазначив він.

13 листопада очільник ПЦУ через свою сторінку в Facebook привітав главу Кіпрської церкви з тезоіменитством і назвав його «прикладом непохитності». Про це повідомили в прес-службі Православної церкви Кіпру.

Священний Синод церкви Кіпру на засіданнях 23 і 25 листопада 2020 року детально обговорив українське церковне питання та проблемну ситуацію, що виникла з поминанням Блаженнішим архієпископом кіпрським Хризостомом Епіфанія, як предстоятеля церкви України, і вирішив не виступати проти цього рішення Його Блаженства. А, простіше кажучи, Синод Православної церкви Кіпру схвалив рішення про визнання автокефалії Православної церкви України (ПЦУ). Це рішення було підтримано та ухвалено більшістю голосів. Засідання кіпрського Синоду тривало два дні, а підсумкове рішення викликало невдоволення частини архієреїв та було прийнято 10 голосами проти 7.

На Синоді ПЦУ, який пройшов у Києві 24 листопада 2020 року, архієреї, «висловивши подяку предстоятелю православної церкви Кіпру блаженнішому архієпископу Нової Юстиніани і всього Кіпру Хризостому II та ієрархам церкви Кіпру, які пішли за канонічним рішенням Вселенського патріархату щодо автокефалії Православної церкви України» постановили «констатувати, що між Православною церквою України та Кіпрської православної церквою встановлено повне церковне спілкування, як між автокефальними православними церквами-сестрами».

Ідилію неабияк зіпсувала не тільки тягучка кіпріотів у вирішенні цього питання, а гра то з Москвою, то з Царгородом, а й те,що деякі ієрархи, підкуплені путінськими агентами, вирішили після бійки руками помахати, адже треба ж грошики відпрацювати. І самий одіозний з них, митрополит Кіккський Никифор (Кіккотіс), після архієрейських зборів заявив, що рішення синодалів «не носить обов’язкового характеру, оскільки це питання віри. Ми виступили проти пропозиції про визнання Єпіфанія, ми з ним не погодилися. Підсумкове рішення нас не пов’язує», — стверджує промосковський архієрей.

Однак, предстоятель Кіпрської Церкви Хризостом суворо попередив противників синодального рішення з українського питання. Про це він заявив в інтерв’ю, переклад якого розмістив на своїй сторінці в Facebook архієпископ ПЦУ Євстратій Зоря. Він заявив, що позиція Кіпрської Церкви стала сильнішою, оскільки отримала синодальне рішення: «Все було виконано, і було потрібно прийняти рішення на Синоді. Рішення Синоду є обов’язковим для всіх ієрархів. Рішення є чіткими. Рішення Синоду є обов’язковим для всіх, і для Архієпископа, і для митрополитів. І ця тема не є ні духовного характеру, ні чогось подібного, це не є «тема віри», — зазначивши Хризостом. За його словами, егоїзм часто не дозволяє комусь побачити реальність.

Хто за ними піде? Більшість експертів, аналітиків та релігієзнавців вважають, що наступне слово за румунами, які раніше висловили половинчасту позицію в цьому питанні.

Нагадаємо хід справи. 21 лютого 2019 року Священний Синод Румунської Православної Церкви обговорював тему української автокефалії, висловлюючи своє занепокоєння стосовно православних громад на Буковині. У офіційній заяві було зазначено, що необхідно отримати від української церковної та державної влади письмові гарантії того, що етнічна та мовна ідентичність цих румунів буде поважатись, і що ці православні румуни будуть мати можливість самоорганізовуватися у межах Румунського Православного Вікаріату та матимуть можливість розвивати духовні зв’язки з Румунським Патріархатом, щоб отримувати підтримку у вигляді надсилання богослужбових та богословських книг їхньою рідною, тобто румунською мовою. Було підкреслено, що у Румунії Український Православний Вікаріат функціонує з 1990 року.

Це непряме (тобто знову-таки гібридне) визнання української автокефалії. Ця заява не засуджує та не критикує міжнародне визнання української автокефалії, роблячи можливим подальший діалог між церковними та державними владами.

Римо-католицька церква не може визнати Православну церкву України (ПЦУ), доки цього не зроблять усі православні церкви. Ватикан буде останній. Римо-Католицька Церква не підтримує офіційних прямих контактів з ПЦУ. Є лише контакти через місцеву Греко-Католицьку Церкву.

Наступне визнання Автокефальної Церкви України Патріархатом Грузії може бути близьким, хоча повністю у цьому бути впевненим не можна. Причиною є не що інше, як російське вторгнення в Україну, яке, здається, вразило ієрархів Грузинської Церкви. Не випадково Патріарх Грузинський Ілія ІІ вранці 24 лютого 2022 року першим з Предстоятелів Православної Церкви закликав припинити військові дії в Україні , «інакше вони переростуть у світову трагедію».

Але тут все дуже заплутано. Наприклад, Грузія стала на бік Росії у протистоянні з Константинополем і не поїхала на дуже важливий форум на Крит – Генеральну асамблею Всесвітньої Православної Церкви. Також Грузинський Патріархат не підтримував боротьбу Української Церкви за незалежність, яка була частиною її звільнення від російського впливу. Грузія досі не визнала автокефалію Української православної церкви, яку вона отримала у 2019 році.

Далі кілька єпископів і митрополитів Грузинської Церкви засудили вторгнення російської армії на українську територію, нагадавши, що «20% нашої країни окуповано Росією» . І це питання може бути підняте патріархом Ілією на найближчому засіданні Священного Синоду, коли воно відбудеться (ймовірно, у літку). Зараз очікується, що пропозиція буде прийнята переважною більшістю синодальних ієрархів, оскільки більшість із них навіть підтримали визнання Церкви України під керівництвом митрополита Епіфанія, серед них 13 постійних членів Синоду з правом голосувати.

Зіткнувшись із такою очевидною можливістю, реакція Російської Церкви була швидкою. Після заяв митрополитів і єпископів Грузинської Церкви Московський Патріархат стурбовано поспішив зв’язатися з Тбілісі та попередити припинити рухи щодо визнання української автокефалії. Крім того, наразі 13 ієрархів Грузинської Церкви висловилися за визнання Церкви України митрополита Епіфанія після надання Томосу на початку 2019 року.

Якщо Грузинський Патріархат визнає автокефалію Української Церкви, то виступатиме проти Російської Церкви. Тому, що Російська православна церква – це не тільки Росія. Тоді відразу розриваються стосунки з російськими церквами, які є в Європі, Америці, куди їде багато грузинських емігрантів і так далі. У Росії їх також 800 тисяч. Це велика проблема, якщо цей зв’язок порветься, то священик скаже: «Або ти тут причащаєшся, або їдь у Тбілісі і там». Коли Грузинська церква проголосила автокефалію, довелося довго чекати, поки Константинополь визнав цю церкву. Грузини чекали цього 73 роки. Можливо і зараз вони займуть вичікувальну позицію.

Отже, вище ми розглянули те, що з 15 автокефальних церков ПЦ визнали тільки чотири: два стародавніх патріархати: Константинопольський та Олександрійський і дві дочірні структури: Церкви Кіпру і Греції (Еллади). Далі почався період ковіду, а потім війна. Якщо ковід все загальмував та заморозив, то у період війни можуть активізуватися церковно-геополітичні процеси.

Всі 15 церков можна умовно розділити на дві сфери впливу: грецьку та російську, а також виділити нейтральну групу. Якщо до першої явно тяжіють ті, що визнали, а також Антіохійський Патріархат, Албанська Церква, і Церква Македонії, яка лише знаходиться на шляху до свого Томосу. Нейтральну позицію займає Церква в Румунії, а також Чехії та Словаччини. Ну і відверто промосковським налаштовані православні церкви Сербії та Польщі; значний вплив Москва робить і на церкву в Болгарії, і в Грузії. І що ж ми маємо на виході: про-московські церкви не визнають ПЦУ дуже довго. Але і для них ситуація може змінитися, коли РФ програє війну, коли виснажуватимуться кошти російського бюджету, які йдуть на міжнародні авантюри, зокрема на підкуп ієрархів, на їхнє розкішне життя.

Тут складно визначити терміни, все це може статися і влітку цього року і через 10 років. Багато в чому, ситуація буде залежати від ступеня виснаження РФ у тій війні. Можна визначити деяку загальну тенденцію. Єрусалимський Патріархат також є підкупленим пособником Москви, від них чекати визнання теж потрібно буде дуже довго. А ось в Антіохії ситуація може змінитися на нашу користь, теж тільки після поразки РФ у війні. Умовно кажучи, після втечі росіян з Сирії, тамтешня Православна Церква може визнати ПЦУ після Олександрії і Константинополя. А це один з найдавніших патріархатів, заснований ще самими апостолами Петром і Павлом.

Те угруповання яке ми вважаємо нейтральним, швидше за все обмежитися гібридними зізнаннями: красивими заявами на адресу України, спів-служіннямокремих ієрархів (без санкцій для них за спільну молитву «з розкольниками», як це зазвичай робиться в РПЦ МП). Можливо, у разі відкриття Румунського Вікаріату на Буковині відбудеться визнання з боку Румунської Церкви. Відносно Болгарської церкви сказати складно, з одного боку, вони симпатизують ПЦУ, але з іншого, там завжди був дуже сильним московський вплив.

Албанська Церква, хоча і перебуває у грецькій зоні, саме з Греції після комуністичного, майже повного знищення церковного життя, православні албанці отримали нових священиків, але тим не менше вони прийняли сторону Москви. Всіма цими процесами керують московські агенти, саме вони або підкупом або через компромати (від розкриття традиційних вад духовенства: пияцтво, сексуальні девіації, розкіш до наркотиків і т. д.) намагаються утримати свої позиції.

Швидше за все одним з перших рішень Православної Церкви в Македонії після отримання Томаса від Константинополя стане визнання ПЦУ. Паралельно ми можемо чекати визнання від Грузії та Румунії. Добре, що якщо третина Православного світу визнає ПЦУ, але треба розуміти і усвідомлювати, що процеси церковних визнань (якщо спиратися на історичні прецеденти, не тільки з історії Грузії) можуть затягнутися на роки і десятиліття.

Можливо,що після Перемоги українська влада стане приділяти більше уваги церковним питанням і через дипломатичні канали посприяє, щоб Церкви Болгарії, Чехії, Грузії та Антіохії визнали ПЦУ, бо від цього значною мірою залежить і престиж України у світі та те, що буде рватися одна з останніх залежностей від Москви – залежність церковна.

Ексклюзивно для PC Inform

У творах ряду православних авторів ХХ століття висловлювалася думка, що нібито принцип, сформульований святим імператором Юстиніаном, був якоюсь красивою ідеєю, яка так і залишилася на папері, і ніколи, або майже ніколи не знаходила вираз в реальності.Це не так. Принцип симфонії був чинним. Його придумав не Юстиніан, він лише сформулював його. Сама симфонія в тій чи іншій формі є природна форма співіснування Церкви в державі, якою управляє віруючий християнин і яке населяють здебільшого віруючі християни.

Будь-який віруючий християнин, на яке місце не був би він поставлений, повинен піклуватися про користь Церкви, яка є наречена Христова. Це природно. Тому, якщо християнин опиняється на чолі держави, то він і тут не втрачає цієї мети і цього обов’язку. Звичайно, Церква і без цього може виконувати своє служіння, що підтверджує її існування в язичницькому Римі, зороастрійської Персії, мусульманському халіфаті і так далі.

Але у випадку християнської держави завдяки спільним зусиллям з’являється можливість ще більше наблизити та уподібнити життя суспільства до небесного ідеалу. Наприклад, в християнській державі є область, де живуть дикі племена, що залишилися в язичництві і своєю асоціальною поведінкою доставляють сильне занепокоєння найближчим містам. Церква посилає до них місіонерів і тим самим виконує заповідь Христову про проповідь Євангелія всім народам. А держава оплачує їм проїзд та виділяє супровідників, щоб вони могли безпечно дістатися до місця призначення. Якщо місіонери з Божою допомогою успішно звертають дикунів в Православ’я, то і для Церкви радість про нову паству і нових врятованих, і державі полегшення, так як справжня віра перетворює людей і звичаї їх пом’якшуються, таким чином, зникає «вогнище нестабільності» в регіоні.

Ось цілком історичний приклад того, як держава і Церква разом беруть участь в благій справі, яка приносить їм двояку користь — і для цього життя, і, що важливіше, для життя майбутнього століття, так як, за словом Писання, «а розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведности, немов зорі, навіки віків»(Дан. 12, 3).

Часто для обґрунтування ідеї про те, що нібито ідея симфонії ніколи не втілювалася в житті, наводять вказівки на ті, чи інші факти, порушення її у Візантії. Дійсно, таке мало місце, по-перше, коли деякі імператори намагалися насадити єресі-монофелітство, іконоборство, або коли вони вживали насильство, щоб зробити легітимними свої гріховні вчинки, і зміщували святителів, які їх за це викривали.

Таке дійсно траплялося, але це, по-перше, були скоріше винятки, ніж правила, а по-друге, за всіма цими фактами ніколи не стояло бажання «демонтувати» саму систему симфонії Церкви і держави. Так, на початку Х століття імператор Лев VI змістив святого Патріарха Миколая Містика та відправив його в ув’язнення у віддалений монастир, що породило тяжкий багаторічний розбрат в Церкві. Але при тому всі ці роки церковні канони продовжували діяти в державі як загальнообов’язкові (для християн) закони, держава продовжувала забезпечувати захист і підтримку Церкви у всіх ініціативах, в яких підтримувала раніше. За винятком особистого конфлікту патріарха та імператора, за винятком цього його гріха, все інше в плані церковно-державних відносин було так само, як і до, і так само, як і після Лева VI. Саме тому так порівняно легко виліковувалися подібні конфлікти.

І більше того, якщо ми подивимося на сам конфлікт, то побачимо, що і в ньому всі дійові особи відчувають себе зобов’язаними слідувати виробленої концепції симфонії. Лев VI впав у гріх, коли вирішив взяти собі четверту дружину, що заборонено церковними канонами. Після цього він прийшов на літургію, маючи намір, як то було в звичаї, увійти до вівтаря, але патріарх перегородив йому шлях та заборонив це, закликаючи відмовитися від беззаконного співжиття і накладав покуту. Імператор на очах у всіх зі сльозами благає впустити його у вівтар, але святитель Миколай непохитний. Лев VI, в принципі, міг би використовувати силу, закликавши охоронців. Але він підпорядковується патріарху. Більш того він визнає себе підсудним, як мирянин суду єпископа в духовних справах. Після цієї служби імператор намагається примиритися з патріархом, і той готовий, але за однієї умови: відмову від беззаконного співжиття. Відмовитися від цього Лев не хоче та починає затівати інтриги. Як людина, що має владу і військо, він, в принципі, міг би просто наказати, і неугодний патріарх просто б «зник». Але як християнин та глава християнської держави він не може цього зробити. Патріарха може змістити тільки собор. І Лев через деяких єпископів підлаштовує церковні звинувачення проти святителя Миколая та збирає беззаконний собор єпископів, на якому патріарха позбавляють сану за цілою низкою церковних звинувачень. Після цього Лев ініціює помилкове звинувачення святителя в державній зраді. І вже за цим звинуваченням відправляє його на заслання.

Якщо ми подивимося на цю сумну історію, то побачимо, що навіть імператори-злочинці не відчували себе вільними від ідеї необхідності симфонії держави та Церкви, вираженої святим Юстиніаном. Всі вищеописані хитрощі і витончені комбінації робилися заради того, щоб формально принцип симфонії здавався не порушеним.

Доречно навести слова великого західного історика ХХ століття Арнольда Тойнбі, який писав, що у зіткненнях римських східних імператорів з константинопольськими патріархами перші виграли багато битв, але не виграли жодної війни… навіть в тих випадках, коли принесений в жертву Патріарх не отримував особистого задоволення, з закінченням часу зазвичай перемагало ту справу, за яку він приніс себе в жертву. А в релігійних питаннях східні римські імператори в кінцевому підсумку завжди зазнавали поразки, коли їх політика відходила від переважаючого народного почуття.

Так було і в цьому випадку. Зрештою святитель Миколай Містик був повернутий з ув’язнення та скликав собор, на якому ще раз було проголошено, що ніякому християнину не дозволено вступати в четвертий шлюб.
Говорячи про ті спокуси та порушення, які слідували, якщо можна так сказати, з іншого боку, церковної, ми побачимо, що святі отці відзначали серед таких прагнення деяких архієреїв використовувати державну силу для фізичного переслідування єретиків та іновірців. Про це з осудом писали Блаженний Августин, преподобний Максим Сповідник, святитель Ісидор Севільський і, особливо, преподобний Феодор Студит.

Останній також висловлював ту думку, що порушення симфонії з боку державної влади і спрямоване проти Церкви є покаранням, попущеним Богом за порушення Церквою того ж принципу і зловживання ним.

Саме, з приводу чергового гоніння на православних з боку імператора через питання про його незаконний шлюб, преподобний Феодор пише, що це стало відплатою за те, що незадовго до того архієреї допустили гріх, вдавшись до фізичних репресій проти єретиків-павлікіан: «Церкві Божій не властиво мстити за себе бичуваннями, вигнаннями і темницею. Крім того, я хочу сказати про справу павлікіан і їх переслідування: адже церковний закон нікому не загрожує ні ножем, ні мечем, ні бичем. Бо, — каже Писання, — всі, хто взяв меч, мечем загинуть (Мт. 26, 52). Але оскільки всі ці кошти були застосовані, як ніби з надр пекла спалахнув стовп зла — ця христоборна єресь, що губить всіх».

Напевно, не зайве сказати і ще про один вид спокуси, пов’язаної з симфонією. Тим більше що він також стосується преподобного Феодора Студита. Після того як загинув на війні імператор Никифор I Геник, на престол зійшов імператор Михайло I Рангаве. Це був не тільки православний по вірі, але і дуже благочестивий чоловік, який вельми шанував преподобного Феодора та прислухався до його порад. Незабаром з боку багдадського халіфа прийшов лист, в якому мусульманський правитель просив видати йому тих арабських сановників, які в колишні часи перейшли на бік греків. В іншому випадку він погрожував війною. Зрозуміло було, що очікує цих перебіжчиків, колись довірилися православному государю, після видачі мусульманам — страшна, болісна смерть. Вчинок цей мав безсумнівний моральний вимір.

Імператор Михайло звернувся за порадою до патріарха Константинопольського, святителя Никифора, та до преподобного Феодора Студита. Про цю історію нам повідомляє преподобний Феофан Сповідник. Він пише, що святитель Никифор «мудро радив» імператору видати перебіжчиків, оскільки, хоча і сумна їх доля, але, відвернувши війну, вдасться врятувати від смерті та бід незрівнянно більше число людей. Преподобний же Феодор дав іншу пораду, яку його духовний батько преподобний Феофан називав «поганою порадою», він сказав, що видати довірилися тобі людей на смерть — це зрада і абсолютно неможливо для християнина ні за яких обставин.

Михайло послухався преподобного Феодора та відмовив у видачі перебіжчиків. Тоді халіф зібрав армію і, як і обіцяв, пішов війною проти Візантії. Імператор також зібрав військо, виступив проти нього і зазнав поразки. Багато воїнів загинули, візантійські міста були розорені арабами, тисячі бранців-християн відвезені в халіфат, щоб там бути проданими в рабство. Через поразку православному імператору Михайлу довелося зректися трону та піти в монастир. До влади прийшов імператор Лев III, який був єретиком. Він почав відроджувати іконоборство і розв’язав гоніння проти Церкви, під час яких постраждали і святитель Никифор Константинопольський, і преподобний Феофан Сповідник, і преподобний Феодор Студит.

Це сумний приклад для Православ’я. Хто в ньому винен? Преподобний Феодор, який дав таку благородну, але невдалу пораду у державних справах? Думається, що вина тут перш за все на самому імператорі Михаїлі. Він повинен був сам приймати рішення в тих справах, які стосуються його влади, не залучаючи та не змушуючи вникати в них людини, який, будучи з юності присвячений церкві, був далекий від реалій державного управління. Імператору Михаїлу не слід було знімати з себе моральну відповідальність у складному етичному питанні, переклавши її на людей Церкви.

Але, незважаючи на окремі помилки, ідея симфонії влади була чинною і пронизувала все візантійське суспільство, володіла умами імператорів як щось само собою зрозуміле. Ось як про це писав в XII столітті імператор Іоанн Комнін: «Два предмети в продовженні мого царювання визнавав я абсолютно відмінними один від іншого: один — це влада духовна, яка від Великого і найвищого первосвященика, Князя світу, Христа, дарована його апостолам і учням, як благо незмінне, через яке, по божественному праву, вони отримали владу в’язати і вирішити всіх людей. А інший предмет — це влада мирська, влада, звернена до тимчасового, за божественним словом: віддасте кесарю, що йому належить, влада, укладена в належній їй сфері. Ці дві, панівні в світі, влади, хоча роздільні і різні, але діють до обопільної користь в гармонійному з’єднанні, вспомоществуя і поповнюючи одна іншу. Вони можуть бути порівнянні з двома сестрами: Марфою та Марією, про яких розповідається в Євангелії. З приголосного виявлення цих двох властей виникає загальне благо, а з ворожих їхніх відносин виникає велика шкода».

Таке встановлення було нормою для Візантії, а його порушення — прикрими винятками, що не тягнуть до скасування самої норми. І Симфонія не обмежувалася однією Візантією. Але і в більш пізній час принцип симфонії незмінно знаходив вираз в житті православних королівств-грецького, сербського, болгарського і румунського, — отримали незалежність від османського ярма в XIX столітті.

І, безумовно, він є затребуваним і в даний час. У хорошому сенсі він неминучий завжди, як тільки на чолі держави виявляється щиро віруюча людина. І тоді для втілення принципу симфонії навіть не обов’язково надання Православ’ю статусу державної релігії з усіма витікаючими змінами законодавства. Оскільки принцип симфонії, як і все сьогодення, полягає у факті, а не в букві закону.

Ту ж думку пізніше озвучував преподобний Феодор Студит (†826): «Бог дарував християнам два вищих дари — священство і царство, за допомогою яких земні справи управляються подібно небесним».

Однак такі відносини Церкви і держави в подальшому призвели до того, що імператори — наступники Костянтина — в релігійних справах брали на себе більше, ніж того вимагали благо Церкви і її користь, і при цьому забувалося справжнє поняття про імператора як члена Церкви, підпорядкованому голосу пастирів в питаннях релігії. Подібне помилкове поняття про ставлення вищої світської влади до Церкви доводить до логічного завершення імператор Ісаак II Ангел (†1204): «Царям все дозволено робити, тому що на землі немає ніякої відмінності між Богом і царем; царям все дозволено робити і можна нероздільно вживати Боже поряд зі своїм, так як саме царське гідність вони отримали від Бога і між Богом і ними немає відстані».

За вченням Православної Церкви, спасіння людини можливий тільки через прилучення Боголюдського життя Господа Ісуса Христа, розпочатий ним в самому собі на землі. Незлитнеі нероздільне з’єднання божественного і людського начала у Христі навічно визначає норму (ідеал) правильного, а тому належного, взаємини кліру і держави. Держава ж є плід свідомої і цілеспрямованої діяльності людини, і немає такої області життя, в якій він був би по праву вільний від Бога і Його закону: все життя повинна підкорятися Закону Божественному.

Православна думка протягом багатьох століть розвиває ідею симфонії, або, іншими словами, гармонійного єднання священства і Царства, за принципом несліянності і нероздільності божественного і людського в земному житті, і як би випливає з догмату Боговтілення, тому ніколи і не відступала від цього принципу.

Святитель Никодим (Мілаш), єпископ Далматинсько-Істринський наводить історичний приклад воцерковлення імператора Костянтина, і тому Отці Сьомого Вселенського Собору з захопленням вітають відновлення колишніх відносин між Церквою і государством, і в актах Собору ми читаємо наступне: «священик є освячення та зміцнення імператорської влади, а імператорська влада є сила і підтримка священства… Священство зберігає і піклується про небесне, а імператорська влада за допомогою справедливих законів управляє земним. Тепер перешкода впала, і бажаний зв’язок відновлений». Цим була покладена канонічна печатка на вчення про відношення між двома властями, яке проповідувала Церква стародавнього часу і яким пройняті були як Отці Церкви, так і християнські государі.

PC Inform

Продолжение, начало здесь.

В некоторых западноевропейских странах, например, в Англии, Румынии, Шотландии, Швеции, Норвегии, Дании и т.д, существуют государственные церкви. Это означает, что одна деноминация или религиозная организация пользуется поддержкой государства и в какой-то степени управляется им. Другие деноминации допускаются, но ожидается, что они будут самоокупаемыми.

Государственная церковь — церковь, обладающая привилегированным положением на территории определенного государства. Статус государственной церкви регулируется соответствующим законом. Государственная церковь может получать поддержку из бюджета. В отношении верующих религии государственной церкви всегда проводится политика веротерпимости.

В некоторых государствах конституционные формулировки относительно статуса вероисповедания большинства населения не содержат прямого указания на гос. статус такого вероисповедания, но предусматривают его привилегированное положение, которое может считаться аналогичным статусу государственной церкви. Так, во 2-й ст. Конституции Аргентины говорится о том, что правительство поддерживает Римско-католическую Церковь; в Конституции Ирландии провозглашено, что «государство признает особое положение святой католической апостольской Римской церкви как хранительницы религии, исповедуемой значительным большинством его граждан» . Такое положение в Конституции Ирландии отличается от имеющихся статей по этому поводу в конституциях или иных законодательных актах некоторых государств, например, Болгарии (Конституция 1991. ст. 12. ч. 3), РФ (преамбула Закона РФ «О свободе совести и о религиозных объединениях» от 26 сент. 1997), где дана лишь констатация особого исторического значения одной или нескольких религий в стране, без предоставления им особого правового статуса.

В Германии нет государственной церкви, но и католическая, и основные протестантские церкви, которые являются лютеранскими реформаторскими, поддерживаются государством. Кроме того, существует несколько других конфессий, все они одинаково терпимы, но не финансируются правительством. Католической церкви выплачиваются «компенсации» за преступления нацистского режима. Во Франции римско-католическая церковь является крупнейшей конфессией в стране, но она полностью самоокупаемая. Правительством разрешено использовать церковные здания, которые по закону являются государственной собственностью, но духовенству платят из церковных пожертвований.

В ряде гос-в особый статус католической Церкви закреплен их конкордатами с Ватиканом, несмотря на то что при этом в конституциях может содержаться положение об отсутствии государственной церкви. Так, в 16-й ст. Конституции Испании сказано: «Никакая религия не может быть государственной. Органы власти принимают во внимание религиозные верования испанского общества и поддерживают соответствующие отношения сотрудничества с Католической церковью и другими конфессиями». В 7-й ст. Конституции Италии провозглашено: «Государство и Католическая церковь независимы и суверенны в принадлежащей каждому сфере».

В современных правовых христианских странах существование государственной церкви, как правило, не влечет за собой дискриминацию религиозных меньшинств, но и вмешательство гос. власти во внутренние дела государственной церкви тоже обычно минимизировано. Тем не менее при сохранении за Церковью государственного статуса исполнительная власть может участвовать в решении таких дел, как учреждение новых епархий и приходов и установление границ между ними, открытие монастырей, духовных школ, устройство кладбищ, а в отдельных странах оказывать легальное влияние на замещение епископских и иных церковных должностей, санкционировать поставление новых епископов.

Рассмотрим понятие государственной церкви на историческом и современном опыте Великобритании. Англиканская церковь является частью Англиканской общины, которая представляет собой семью церквей в более чем 160 разных странах. Англиканская церковь является установленной или государственной церковью в Англии. Делится на две провинции — Кентербери на юге Англии и Йорк на севере. У каждой провинции есть глава или примас — архиепископы Кентерберийский и Йоркский.

Англиканская церковь является государственной церковью, что означает, среди прочего: монарх является верховным правителем (точнее покровителем, или протектором) церкви (теологически Иисус Христос является главой), Церковь выполняет ряд официальных функций, Церковь и государство связаны.

Англиканская церковь уходит корнями в раннюю церковь, но ее специфически англиканская идентичность и ее связи с государством восходят к Реформации.

Генрих VIII начал процесс создания англиканской церкви после своего разрыва с Папой в 1530-х годах. Генрих очень хотел рождения наследника мужского пола после того, как его первая жена, Екатерина Арагонская, родила ему только дочерей. Он хотел, чтобы его брак был аннулирован, чтобы снова жениться. В 1534 году, после нескольких попыток убедить Папу аннулировать брак, Генрих принял Акт о престолонаследии, а затем Акт о превосходстве. Они признали, что король был «единственным верховным главой англиканской церкви, называемой Angliana Ecclesia». Генрих принял титул, данный ему Папой в 1521 году, — Защитник веры.

Сегодня Монарх сохраняет за собой титул Защитника Веры и по-прежнему является Верховным Правителем Церкви. Он или она должны:
1) утверждать назначение архиепископов, епископов и деканов (по рекомендации премьер-министра);
2)официально открывать каждую новую сессию (каждые пять лет) Генерального Синода (руководящего органа церкви);
2) поддерживать Церковь в своей коронационной присяге.

Англиканская церковь также играет законодательную роль в Великобритании. Наиболее заметным проявлением истеблишмента, восходящим к реформации, является двойная роль монарха как главы государства и главы церкви. 26 мест в Палате лордов, зарезервированных для англиканских епископов (единственная другая страна, которая отводит зарезервированные места в своем законодательном органе для священнослужителей, — это Иран); официальное назначение епископов и архиепископов монархом; необходимость одобрения церковных законов парламентом; требование, чтобы англиканская церковь служила всему населению.

Англиканские молитвы каждый день перед началом работы парламента; юридическое требование к каждой государственной школе проводить акт ежедневного богослужения, который носит «в целом христианский характер».

Однако во все более мультикультурном обществе задаются вопросы о том, должны ли епископы англиканской церкви выполнять эту роль конкретно. Будущая реформа Палаты лордов может привести к тому, что Spiritual Lords будет состоять из представителей различных христианских конфессий и других конфессий, чтобы отразить религиозный состав Британии.

Англиканская церковь, как государственная церковь, также несет гражданскую ответственность. Его епископы и священники несут ответственность за проведение государственных свадеб и похорон, актов поминовения, поминальных служб, а также торжественных мероприятий, таких как коронация. После таких событий, как война в Персидском заливе или крупные катастрофы, страна «собирается вместе», чтобы скорбеть под духовным руководством англиканской церкви.

В последние годы такие мероприятия стали более экуменическими и многоконфессиональными, поскольку англиканская церковь признает меняющийся религиозный ландшафт Великобритании.

В Англии насчитывается 43 епархии, охватывающих две провинции Кентербери и Йорк, а также епархия в Европе с капелланами от Полярного круга до Канарских островов. В каждой епархии есть епископ и обычно как минимум один помощник епископа. Каждая епархия разделена на округа, которыми руководят архидьяконы. Они несут ответственность за управление этой частью епархии. Каждое архидиаконство разделено на благочиния, представляющие собой собрание приходов. Приход является сердцем англиканской церкви. За каждым приходом наблюдает приходской священник, которого обычно называют викарием или настоятелем. Иногда им помогает викарий, дьякон или приходской работник. Последний является мирским постом.

Каждой приходской церковью управляет священник в сотрудничестве с приходскими церковными советами. Эта группа обычно состоит из прихожан, но открыта для всех, включенных в список избирателей. Он вместе с епископом или другим покровителем назначает священника. Он также определяет стиль служб и поддерживает церковные здания.

Приходская структура означает, что церковь доступна для всех. В идеале у каждого в Англии есть приходской священник, к которому можно обратиться. Все живут в приходе. Это означает, что это организация для всех, а не только для верующих.

В каждой епархии есть собор, который является «резиденцией» епископа, но управляется независимо от него. Деканы отвечают за соборы, им помогают каноники и поддерживается Великий капитул, включая назначенных мирян.

Англиканская церковь описывается как епископально управляемая (всего 108 епископов) и синодально управляемая. Это означает, что ею руководят епископы, а ее практика определяется Генеральным Синодом.
Генеральный Синод избирается из числа мирян и духовенства каждой епархии и собирается в Лондоне или Йорке не менее двух раз в год. Есть три дома: дом епископов; дом духовенства; дом мирян. Каждый член синода избирается сроком на пять лет. Сложные правила определяют, как передается церковный закон. Некоторые из них должны пройти через парламент, и все они должны быть одобрены королевской властью.
Обобщая все вышеизложенное, обозначим основные параметры государственной церкви. Это организация религиозная, которая имеет официальный государственный статус, согласно действующему в какой-либо стране законодательству. Термин «церковь» в данном случае применяется как обобщающий, указывающий на определенную организационную форму, отвлеченно от его доктринально-теологического значения (принятого главным образом в христианстве). Государственная церковь представляет действующую в стране государственную религию. Глава государства обязательно принадлежит к государственной церкви и, как правило, оставаясь светским лицом, может быть ее номинальным главой (в государствах с монархическим строем).

Иногда он(а) одновременно что имеет место в истории, — является верховным служителем господствующего культа, а религиозного. Возможны и такие взаимоотношения светской и церковной властей, когда специальными актами устанавливаются или подчинение руководства церкви светскому правлению или признание церковной иерархии вышестоящей инстанцией над государственной властью.

При наличии государственной церкви подавляющее большинство населения, за исключением представителей религиозныхменьшинств, от рождения причисляется к церковному членству. Положениегосударственной церкви обязывает ее выполнять наряду с религиозными и ряд государственных функций — в областях административного регулирования (регистрация браков, рождений, смертей), народного образования, здравоохранения, социального попечения и пр. Со своей стороны, государство осуществляет полное или частичное финансированиегосударственной церкви, для чего может устанавливаться общий церковный налог с населения страны (в том числе касающийся исповедующих другие религии и неверующих).

Принадлежащие к государственной церкви служители культа религиозного находятся на положении государственных служащих с соответствующим правовым и материальным обеспечением. Могут создаваться специальные государственные учреждения (министерства и т. п.), ведающие имущественными и организационными (устройство приходов, назначение на церковные должности и пр.) делами государственной церкви.

В настоящее время существуют государства (Великобритания, Дания, Норвегия и др.), которые сохраняют государственной церкви, однако признают гражданские права и свободы верующих, входящих в другие религиозные организации. Происходит эволюция отношений от открытого и полного подчинения государству к законодательно регламентированному сотрудничеству, со значительной автономией всех религиозных организаций в вопросах их вероисповедания.

Нужна ли, возможна ли государственная церковь в Украине — это тема отдельного разговора. Продолжение следует.

PC Inform