У творах ряду православних авторів ХХ століття висловлювалася думка, що нібито принцип, сформульований святим імператором Юстиніаном, був якоюсь красивою ідеєю, яка так і залишилася на папері, і ніколи, або майже ніколи не знаходила вираз в реальності.Це не так. Принцип симфонії був чинним. Його придумав не Юстиніан, він лише сформулював його. Сама симфонія в тій чи іншій формі є природна форма співіснування Церкви в державі, якою управляє віруючий християнин і яке населяють здебільшого віруючі християни.
Будь-який віруючий християнин, на яке місце не був би він поставлений, повинен піклуватися про користь Церкви, яка є наречена Христова. Це природно. Тому, якщо християнин опиняється на чолі держави, то він і тут не втрачає цієї мети і цього обов’язку. Звичайно, Церква і без цього може виконувати своє служіння, що підтверджує її існування в язичницькому Римі, зороастрійської Персії, мусульманському халіфаті і так далі.
Але у випадку християнської держави завдяки спільним зусиллям з’являється можливість ще більше наблизити та уподібнити життя суспільства до небесного ідеалу. Наприклад, в християнській державі є область, де живуть дикі племена, що залишилися в язичництві і своєю асоціальною поведінкою доставляють сильне занепокоєння найближчим містам. Церква посилає до них місіонерів і тим самим виконує заповідь Христову про проповідь Євангелія всім народам. А держава оплачує їм проїзд та виділяє супровідників, щоб вони могли безпечно дістатися до місця призначення. Якщо місіонери з Божою допомогою успішно звертають дикунів в Православ’я, то і для Церкви радість про нову паству і нових врятованих, і державі полегшення, так як справжня віра перетворює людей і звичаї їх пом’якшуються, таким чином, зникає «вогнище нестабільності» в регіоні.
Ось цілком історичний приклад того, як держава і Церква разом беруть участь в благій справі, яка приносить їм двояку користь — і для цього життя, і, що важливіше, для життя майбутнього століття, так як, за словом Писання, «а розумні будуть сяяти, як світила небозводу, а ті, хто привів багатьох до праведности, немов зорі, навіки віків»(Дан. 12, 3).
Часто для обґрунтування ідеї про те, що нібито ідея симфонії ніколи не втілювалася в житті, наводять вказівки на ті, чи інші факти, порушення її у Візантії. Дійсно, таке мало місце, по-перше, коли деякі імператори намагалися насадити єресі-монофелітство, іконоборство, або коли вони вживали насильство, щоб зробити легітимними свої гріховні вчинки, і зміщували святителів, які їх за це викривали.
Таке дійсно траплялося, але це, по-перше, були скоріше винятки, ніж правила, а по-друге, за всіма цими фактами ніколи не стояло бажання «демонтувати» саму систему симфонії Церкви і держави. Так, на початку Х століття імператор Лев VI змістив святого Патріарха Миколая Містика та відправив його в ув’язнення у віддалений монастир, що породило тяжкий багаторічний розбрат в Церкві. Але при тому всі ці роки церковні канони продовжували діяти в державі як загальнообов’язкові (для християн) закони, держава продовжувала забезпечувати захист і підтримку Церкви у всіх ініціативах, в яких підтримувала раніше. За винятком особистого конфлікту патріарха та імператора, за винятком цього його гріха, все інше в плані церковно-державних відносин було так само, як і до, і так само, як і після Лева VI. Саме тому так порівняно легко виліковувалися подібні конфлікти.
І більше того, якщо ми подивимося на сам конфлікт, то побачимо, що і в ньому всі дійові особи відчувають себе зобов’язаними слідувати виробленої концепції симфонії. Лев VI впав у гріх, коли вирішив взяти собі четверту дружину, що заборонено церковними канонами. Після цього він прийшов на літургію, маючи намір, як то було в звичаї, увійти до вівтаря, але патріарх перегородив йому шлях та заборонив це, закликаючи відмовитися від беззаконного співжиття і накладав покуту. Імператор на очах у всіх зі сльозами благає впустити його у вівтар, але святитель Миколай непохитний. Лев VI, в принципі, міг би використовувати силу, закликавши охоронців. Але він підпорядковується патріарху. Більш того він визнає себе підсудним, як мирянин суду єпископа в духовних справах. Після цієї служби імператор намагається примиритися з патріархом, і той готовий, але за однієї умови: відмову від беззаконного співжиття. Відмовитися від цього Лев не хоче та починає затівати інтриги. Як людина, що має владу і військо, він, в принципі, міг би просто наказати, і неугодний патріарх просто б «зник». Але як християнин та глава християнської держави він не може цього зробити. Патріарха може змістити тільки собор. І Лев через деяких єпископів підлаштовує церковні звинувачення проти святителя Миколая та збирає беззаконний собор єпископів, на якому патріарха позбавляють сану за цілою низкою церковних звинувачень. Після цього Лев ініціює помилкове звинувачення святителя в державній зраді. І вже за цим звинуваченням відправляє його на заслання.
Якщо ми подивимося на цю сумну історію, то побачимо, що навіть імператори-злочинці не відчували себе вільними від ідеї необхідності симфонії держави та Церкви, вираженої святим Юстиніаном. Всі вищеописані хитрощі і витончені комбінації робилися заради того, щоб формально принцип симфонії здавався не порушеним.
Доречно навести слова великого західного історика ХХ століття Арнольда Тойнбі, який писав, що у зіткненнях римських східних імператорів з константинопольськими патріархами перші виграли багато битв, але не виграли жодної війни… навіть в тих випадках, коли принесений в жертву Патріарх не отримував особистого задоволення, з закінченням часу зазвичай перемагало ту справу, за яку він приніс себе в жертву. А в релігійних питаннях східні римські імператори в кінцевому підсумку завжди зазнавали поразки, коли їх політика відходила від переважаючого народного почуття.
Так було і в цьому випадку. Зрештою святитель Миколай Містик був повернутий з ув’язнення та скликав собор, на якому ще раз було проголошено, що ніякому християнину не дозволено вступати в четвертий шлюб.
Говорячи про ті спокуси та порушення, які слідували, якщо можна так сказати, з іншого боку, церковної, ми побачимо, що святі отці відзначали серед таких прагнення деяких архієреїв використовувати державну силу для фізичного переслідування єретиків та іновірців. Про це з осудом писали Блаженний Августин, преподобний Максим Сповідник, святитель Ісидор Севільський і, особливо, преподобний Феодор Студит.
Останній також висловлював ту думку, що порушення симфонії з боку державної влади і спрямоване проти Церкви є покаранням, попущеним Богом за порушення Церквою того ж принципу і зловживання ним.
Саме, з приводу чергового гоніння на православних з боку імператора через питання про його незаконний шлюб, преподобний Феодор пише, що це стало відплатою за те, що незадовго до того архієреї допустили гріх, вдавшись до фізичних репресій проти єретиків-павлікіан: «Церкві Божій не властиво мстити за себе бичуваннями, вигнаннями і темницею. Крім того, я хочу сказати про справу павлікіан і їх переслідування: адже церковний закон нікому не загрожує ні ножем, ні мечем, ні бичем. Бо, — каже Писання, — всі, хто взяв меч, мечем загинуть (Мт. 26, 52). Але оскільки всі ці кошти були застосовані, як ніби з надр пекла спалахнув стовп зла — ця христоборна єресь, що губить всіх».
Напевно, не зайве сказати і ще про один вид спокуси, пов’язаної з симфонією. Тим більше що він також стосується преподобного Феодора Студита. Після того як загинув на війні імператор Никифор I Геник, на престол зійшов імператор Михайло I Рангаве. Це був не тільки православний по вірі, але і дуже благочестивий чоловік, який вельми шанував преподобного Феодора та прислухався до його порад. Незабаром з боку багдадського халіфа прийшов лист, в якому мусульманський правитель просив видати йому тих арабських сановників, які в колишні часи перейшли на бік греків. В іншому випадку він погрожував війною. Зрозуміло було, що очікує цих перебіжчиків, колись довірилися православному государю, після видачі мусульманам — страшна, болісна смерть. Вчинок цей мав безсумнівний моральний вимір.
Імператор Михайло звернувся за порадою до патріарха Константинопольського, святителя Никифора, та до преподобного Феодора Студита. Про цю історію нам повідомляє преподобний Феофан Сповідник. Він пише, що святитель Никифор «мудро радив» імператору видати перебіжчиків, оскільки, хоча і сумна їх доля, але, відвернувши війну, вдасться врятувати від смерті та бід незрівнянно більше число людей. Преподобний же Феодор дав іншу пораду, яку його духовний батько преподобний Феофан називав «поганою порадою», він сказав, що видати довірилися тобі людей на смерть — це зрада і абсолютно неможливо для християнина ні за яких обставин.
Михайло послухався преподобного Феодора та відмовив у видачі перебіжчиків. Тоді халіф зібрав армію і, як і обіцяв, пішов війною проти Візантії. Імператор також зібрав військо, виступив проти нього і зазнав поразки. Багато воїнів загинули, візантійські міста були розорені арабами, тисячі бранців-християн відвезені в халіфат, щоб там бути проданими в рабство. Через поразку православному імператору Михайлу довелося зректися трону та піти в монастир. До влади прийшов імператор Лев III, який був єретиком. Він почав відроджувати іконоборство і розв’язав гоніння проти Церкви, під час яких постраждали і святитель Никифор Константинопольський, і преподобний Феофан Сповідник, і преподобний Феодор Студит.
Це сумний приклад для Православ’я. Хто в ньому винен? Преподобний Феодор, який дав таку благородну, але невдалу пораду у державних справах? Думається, що вина тут перш за все на самому імператорі Михаїлі. Він повинен був сам приймати рішення в тих справах, які стосуються його влади, не залучаючи та не змушуючи вникати в них людини, який, будучи з юності присвячений церкві, був далекий від реалій державного управління. Імператору Михаїлу не слід було знімати з себе моральну відповідальність у складному етичному питанні, переклавши її на людей Церкви.
Але, незважаючи на окремі помилки, ідея симфонії влади була чинною і пронизувала все візантійське суспільство, володіла умами імператорів як щось само собою зрозуміле. Ось як про це писав в XII столітті імператор Іоанн Комнін: «Два предмети в продовженні мого царювання визнавав я абсолютно відмінними один від іншого: один — це влада духовна, яка від Великого і найвищого первосвященика, Князя світу, Христа, дарована його апостолам і учням, як благо незмінне, через яке, по божественному праву, вони отримали владу в’язати і вирішити всіх людей. А інший предмет — це влада мирська, влада, звернена до тимчасового, за божественним словом: віддасте кесарю, що йому належить, влада, укладена в належній їй сфері. Ці дві, панівні в світі, влади, хоча роздільні і різні, але діють до обопільної користь в гармонійному з’єднанні, вспомоществуя і поповнюючи одна іншу. Вони можуть бути порівнянні з двома сестрами: Марфою та Марією, про яких розповідається в Євангелії. З приголосного виявлення цих двох властей виникає загальне благо, а з ворожих їхніх відносин виникає велика шкода».
Таке встановлення було нормою для Візантії, а його порушення — прикрими винятками, що не тягнуть до скасування самої норми. І Симфонія не обмежувалася однією Візантією. Але і в більш пізній час принцип симфонії незмінно знаходив вираз в житті православних королівств-грецького, сербського, болгарського і румунського, — отримали незалежність від османського ярма в XIX столітті.
І, безумовно, він є затребуваним і в даний час. У хорошому сенсі він неминучий завжди, як тільки на чолі держави виявляється щиро віруюча людина. І тоді для втілення принципу симфонії навіть не обов’язково надання Православ’ю статусу державної релігії з усіма витікаючими змінами законодавства. Оскільки принцип симфонії, як і все сьогодення, полягає у факті, а не в букві закону.
Ту ж думку пізніше озвучував преподобний Феодор Студит (†826): «Бог дарував християнам два вищих дари — священство і царство, за допомогою яких земні справи управляються подібно небесним».
Однак такі відносини Церкви і держави в подальшому призвели до того, що імператори — наступники Костянтина — в релігійних справах брали на себе більше, ніж того вимагали благо Церкви і її користь, і при цьому забувалося справжнє поняття про імператора як члена Церкви, підпорядкованому голосу пастирів в питаннях релігії. Подібне помилкове поняття про ставлення вищої світської влади до Церкви доводить до логічного завершення імператор Ісаак II Ангел (†1204): «Царям все дозволено робити, тому що на землі немає ніякої відмінності між Богом і царем; царям все дозволено робити і можна нероздільно вживати Боже поряд зі своїм, так як саме царське гідність вони отримали від Бога і між Богом і ними немає відстані».
За вченням Православної Церкви, спасіння людини можливий тільки через прилучення Боголюдського життя Господа Ісуса Христа, розпочатий ним в самому собі на землі. Незлитнеі нероздільне з’єднання божественного і людського начала у Христі навічно визначає норму (ідеал) правильного, а тому належного, взаємини кліру і держави. Держава ж є плід свідомої і цілеспрямованої діяльності людини, і немає такої області життя, в якій він був би по праву вільний від Бога і Його закону: все життя повинна підкорятися Закону Божественному.
Православна думка протягом багатьох століть розвиває ідею симфонії, або, іншими словами, гармонійного єднання священства і Царства, за принципом несліянності і нероздільності божественного і людського в земному житті, і як би випливає з догмату Боговтілення, тому ніколи і не відступала від цього принципу.
Святитель Никодим (Мілаш), єпископ Далматинсько-Істринський наводить історичний приклад воцерковлення імператора Костянтина, і тому Отці Сьомого Вселенського Собору з захопленням вітають відновлення колишніх відносин між Церквою і государством, і в актах Собору ми читаємо наступне: «священик є освячення та зміцнення імператорської влади, а імператорська влада є сила і підтримка священства… Священство зберігає і піклується про небесне, а імператорська влада за допомогою справедливих законів управляє земним. Тепер перешкода впала, і бажаний зв’язок відновлений». Цим була покладена канонічна печатка на вчення про відношення між двома властями, яке проповідувала Церква стародавнього часу і яким пройняті були як Отці Церкви, так і християнські государі.
