0 Comments

Історія взаємовідносин між Риською імперією та християнськими общинами на її території в IIII ст. представляють собою складний комплекс богословських, юридич- них та релігійно-історичних проблем. Протягом цього періоду християнство в Римсь- кій імперії не мало стійкого статусу та офіційно вважалось «недозволеною релігією» (лат. Religio illicita), що теоретично ставило її стійких послідовників поза законом. Часи відносно мирного та стабільного розвитку общин змінювалися періодами біль- шими чи меншими хвилями переслідування християн зі сторони загальноімперських та місцевих властей.

Ключові слова: поширення християнства, Римська імперія, переслідування христи- ян, мучеництво, місіонерство, язичництво.

The history of relations between the Roman Empire and Christian communities on its terri- tory in the I-III centuries is a complex complex of theological, legal, religious and historical problems. During this period, Christianity in the Roman Empire did not have a stable status and was officially considered an «illegal religion» (Latin: Religio illicita), which theoretically outlawed its stable followers. Times of relatively peaceful and stable development of commu- nities were followed by periods of greater or lesser waves of persecution of Christians by the general Imperial and local authorities.

Key words: spread of Christianity, Roman Empire, persecution of Christians, martyrdom, missionary work, paganism.

Перше серйозне зіткнення між Церк- вою та римською владою було пов’язане із сильною пожежею в Римі, котра трапилася 19 липня 64 року. Римський історик Тацит (поч. ІІ ст.) повідомляє, що народ запідозрив самого імператора в підпалі і тоді Нерон, «щоб відвести від себе підозри знайшов та засудив до тяжких страж- дань тих, кого натовп називав християна- ми» [15]. Їх жорстоко вбивали, віддавали на з’їдання звірям, розпинали на хрестах або спалювали живими «ради нічного освітлення». Другим «імператором- гонителем» став Доміціан (96 р.), який проводив особливу податкову політику по відношенню до іудеїв та християн, санкціонував заслання та страти віруючих.

З початком другого століття в Римській імперії почався новий етап відносин між Церквою та Римською державою, пов’язаний з правлінням імператора Трая- на (98-117), якого сучасники та потомки вважали «кращим імператором» (optimus princeps). Саме він сформував першу юридичну основу для переслідування християн. Серед листів Плінія Молодшого зберігся його запит до Траяна про христи- ян та лист відповідь імператора, доку- мент, який на півтора століття визначав відношення римської влади до нової релігії [12 ].

В рескрипті Троян настоював, щоб дії по відношенню християн повинні знаходитись строго в рамках закону: влада не повинна була розшукувати християн, анонімні доноси заборонялися, при відкрито- му звинуваченні християн імператор наказував страчувати не дивлячись на вік за те, що називали себе християнами, відпускаючи на свободу тих, хто відкрито відрікається від віри. При цьому звинувачуваному достатньо принести жертву римським богам. Поклоніння зображенню імператора та проголошення прокляття Христу імператор обійшов мовчанням.

В результаті появи такого рескрипту християни з однієї сторони могли бути засуджені, а з іншої, у випадку зречення віри могли бути відпущені на свободу. Документ не мав обов’язкового характеру для всієї Римської імперії. Можливо, в результаті публікації Плінієм Молодшим своєї переписки з імператором цей доку- мент став відомим та отримав юридичну норму відношення римської влади до християн. «Історія вказує на окремі випадки, в яких дія рескрипту продовжувалась до часів Діоклетіана, незважаючи на те, що при гоніннях Деція влада сама брала на себе ініціативу в справі переслідування християн» [ 1].

Наступним імператором після Траяна був Адріан, який йшов стопами свого по- передника. В новому рескрипті повторялися норми встановлені Трaяном: анонім- ні доноси заборонені, судові процеси тільки при наявності обвинувача. В силу такої ситуації християни набули деякою мірою захист, адже якщо вина звинуваченого залишалась недоведеною, то наклепника чекала сувора участь. Крім цього, процес у відношенні християн потребував певних матеріальних затрат зі сторони донощика, оскільки звинувачення міг прийняти тільки управитель провінції,

який мав право виносити смертний вирок, тому не кожен був готовий їхати в інше місто та приймати участь в довгому та матеріально затратному судовому процесі. Багато християн ІІ ст. вірили, що рескрипт Адріана надавав їм суттєвий захист. Мабуть, так його розумів муч. Юстин Філософ, який приводив текст документа в 1-й апорії [4] З благоволінням до християн згадує про рескрипт свт. Мілітон Сардій- ський[3]

З приходом до влади імператора Антонія Пія, суворі закони проти християн не відмінялись. Свт. Мілітон Сардійський згадує про чотири рескрипти імператора адресовані містам Ларісси, Фессалоніки, Афіни та провінційному собору Ахаї, «щоб не було по відношенню до нас ні- яких нововведень» [6].

З ім’ям Антонія Пія традиційно пов’язують рескрипт, який адресовано провінції Асії. Він дійшов до нас в двох редакціях: як додаток до першої апології муч. Юстина Філософа та « Церковної історії» Євсевія під ім’ям Марка Аврелія. Більшість дослідників визнають рескрипт фальшивим. Можливо, він написаний не- відомим християнином в кінці ІІ-го століття. Автор ставить в приклад язичникам релігійну відданість християн, підкреслюючи їх смирення, а розказане їм уяв- лення про язичницьких богів не співпадає з поглядами Антонія Пія, ні тим паче Марка Аврелія. Вцілому документ не погоджується з реальними положеннями, які християни займали в Римській імперії в цей період. Жертвами язичників стало багато християн.

З середини ІІ ст. римській владі в різних провінціях все більше доводилось рахуватись із соціальним фактором поширення християнства, який мав серйозний вплив на характер та інтенсивність гонінь. До цього часу з маловідомої іудейської секти, якою християни вважались сучасниками в кінці І ст. (коли Тациту потрібно було пояснити їх походження), Церква перетворилась у велетенську організацію, ігнорувати яку вже було неможливо.

Християнські общини виникали в самих віддалених кутках імперії, активно займались місіонерською діяльністю, залучаючи нових членів переважно з числа язичників. Церква успішно (хоча інколи і болісно) долала не тільки наслідки зовнішнього тиску зі сторони язичництва, але й внутрішні розколи, наприклад, пов’язані з впливом гностицизму чи монтанізму. Римська влада в цей період не брала на себе ініціативу в гоніннях на Церкву та з прикладала зусиль для запобігання народного гніту проти християн. До традицій- них звинувачень в чорній магії, канібалізмі, кровозмішанні та безбожжі прибавлялись звинувачення в різних природніх бідах, в яких, на думку язичників, вира- жався гнів богів на присутність християн в імперії. Як писав Тертулліан, «якщо Тибр розіллється або Ніл вийде з берегів, якщо засуха, землетрус, голод, чума, від- разу кричать: «Християн до левів!» [ 6].

Чернь вимагала від властей і часом домагалась переслідування християн без дотримання яких- небуть правових формальностей. Освідченні язичники також виступали проти християнства: деякі інтелектуали, наприклад Марк Корнелій Фронтон, який був приближений Марку Аврелію, готові були вірити в «страшні зло- чини» християн [11], але більшість освічених римлян не розділяли настроїв натовпу. Сприймаючи нову релігію як за- грозу традиційній греко-римській культурі, її соціальному та релігійному порядку, вони вважали християн членами таємного незаконного товариства або учасниками «повстання проти суспільного строю» [11].

Незадоволені тим фактом, що їх провінції «наповнювались безбожними християнами», вони відкрито оправдовували суворі антихристиянські способи правління. Представники інтелектуальної еліти імперії не обмежувалися, як Лук’ян, висміюванням вчення або соціальний склад Церкви, представляючи віруючих зібранням «вдів, дітей-сиріт та жебраків» [9], але як Цельсій, послідовно робив нападки на аспекти богослов’я та соціальну поведінку християн, відмовляючи представникам християнської релігії в можливості належати до інтелектуальної еліти греко- римського суспільства.

Зміна правителя та прихід до влади Марка Аврелія не змінили правового положення Церкви. Залишились діяти анти- християнські норми законодавства, введе- ні при перших Антонінах. Кровопролитні гоніння проходили епізодично в багатьох місцях імперії. Свт. Мілітон Сардійський в апології, зверненій до цього імператора, повідомляє, що в Асії проходять нечува- не: «…по новим едиктам гонять та переслідують людей благочестивих; безсоромні донощики та любителі чужого, виходячи з цих розпоряджень, відкрито чинять роз- бій, в ніч та день грабують людей, ні в чому невинних». Апологет призиває імператора вчиняти по справедливості і навіть допускає сумнів, чи дійсно по його розпо- рядженню з’явився «новий едикт, видати який жорстоко було б навіть проти ворогів – варварів» [3]. На основі цього поста- новлення деякі історики роблять висновок, що «гоніння Марка Аврелія відбулось саме по імператорському наказу, який утвердив гоніння на християн» та вніс зміни в раніше видані проти них нормативні акти.

Джерела дійсно підтверджують в цей період активізацію антихристиянських виступів серед народу, відмічають факти спрощеного судового розбору, розшуку та прийняття анонімних доносів, але збереження попереднього характеру кари. Нові едикти та зміна характеру гонінь, які приписувались Мілітоном Марку Аврелию, в повній мірі могли бути результатом вимог язичників і відповідних дій провінціаль- них правителів з однієї сторони добре знаючих про настрої імператора, а з іншої – бажаючих хоч в якісь мірі заспокоїти антихристиянську частину суспільства та вимушених кожен раз звертатися за пора- дою до імператора. В цілому число відо- мих по іменах та шанованих Церквою мучеників, які зазнали гонінь при Марку Аврелію приблизно таке ж, як при інших Антонінах.

В часи правління імператора Коммода для Церкви настали більш спокійніші часи. В римській історії цей імператор за- лишив після смерті погану славу, оскільки на відмінно від свого батька Марка Аврелія мало цікавився державними справами. Проявляючи байдужість до політики, він виявився менш суворішим гонителем християн, чим інші представники династії Антонінів.

Новий етап в взаємовідносинах між Церквою та Римською державою прийшо- вся на час правління династії Северов (193-235), представники якої мало піклувались про збереження та встановлення старого римського релігійного порядку, притримуючись політики релігійного си- нкретизму. При імператорах цієї династії східні культи набувають широкого поширення по всій території імперії, проникаючи в різні класи та соціальні групи її населення. Християни, особливо при останніх трьох імператорах династії Севе- ров, жили спокійно, інколи навіть користувалися особистим благоволінням правителя.

ІІІ ст. н.е. займав в історії особливе місце, відділяючи період Ранньої імперії (Принципату) від періоду Пізньої імперії (Домінату). При цьому зазвичай відмічається, що римська держава в цьому столітті знаходилась в критичному стані, а сам період називався критичним періодом ІІІ століття. Криза проявлялась у всіх сферах життя: економічній, соціальній та політичній.

Яскраве вираження криза знайшла в імператорському правлінні. З кінця ІІ ст. і майже століття почалась швидка зміна імператорів, яких вбивали в результаті придворних змов та заворушень. З 192-го по 284 рр. римський престол займали 32 імператора, не рахуючи тих, хто був про- голошений в провінціях і не домігся за- твердження влади над всією Римською імперією. В середині ІІІ ст., коли криза найбільш загострилася та встановилась майже повна політична анархія, на період 235-284 рр. прийшлось 19 законних імператорів та більше 30 узурпаторів.

Падінню ролі Рима сприяло те, що він перестав бути постійною резиденцією імператора. По крайній мірі з часів імператора Коммода Римом рахувалось те місце, де прибував імператор. Це вело до змін в соціальній психології римських громадян. До кінця ІІ ст. ідеали старого римського громадянства, в особливості по відношенню до самого поняття общини римськими громадянами, в значній мірі встигли вивітритися. Подальше знецінення цих ідеалів пов’язано з даруванням прав римських громадян всім вільним жителям імперії по едикту Каракалли. Все це негативно відображалось на основах за- конності влади римських імператорів.

Великий вплив на роль армії в політичному житті Римської імперії мало послаблення з кінця ІІ ст. зовнішньополітичного положення римської держави. Значно посилився тиск на кордони імперії Персид- ських військ, які постійно грабували схід- ні провінції. На західну та дунайську гра- ниці набігали варвари, що вважається су- часникам справжньою катастрофою. Армія була деморалізована. Вона припинила бути в руках імператорів інструментом влади, який забезпечував стабільність по- ложення в державі.

Для християн, третє століття – перше, коли вони з мізерної меншості перетвори- лись в одне із звичайних, традиційних меншин, вписаних в структуру суспільст- ва. В третьому столітті вже є (на Сході) поселення, виключно християнські. Хрис- тиянські літератори вже не тільки захи- щають християнство, але й ведуть дебати між собою та просто мислять про свою віру (Оріген перший на Сході, Тертулліан перший на Заході). У них є власність як у юридичних осіб, їх єпископи авторитетні та входять в коло місцевої еліти.

В третьому столітті в житті Церкви проходять значні зміни. Частіше стали збиратись Помісні Собори. З них, напри- клад, Антіохійський, проти Павла Само- садського, включали представників бага- тьох Церков, а не однієї області. З іншої сторони, в третьому столітті Церкві дове- лось пережити внутрішні розколи, з яких багато потрясли церковне життя, як роз- кол донатистів.

В ІІІ ст. почалось розмежовування Церкви Сходу та Заходу. Спочатку з приводу питань про владу римського єпископа. Близько 250 р. виник перелом в церков- ному баченні на мучеництво, який відобразився на подальшому житті Церкви.

Протягом третього століття межі Церк- ви значно розширились. Проповідь християнства була не тільки в Галії та Іспанії, але всю частину Англії, де до кінця століття існувало вже три єпископських кафедри: в Лондоні, Йоркі та Лінкольні.

Британська Церква дала першого свого мученика – святий Албанія († бл. 303 ро- ку). Християнство поширювалось і за Рейном, в областях заселеними германськими народами, а на Сході свт. Григорій Неокесарійський поклав початок християнської проповіді серед готів, які захопи- ли Малу Азію.

Якщо на Сході в третьому столітті було вже багато міських ті сільських церковних общин, то на Заході, особливо в Галії, тільки одні міста були наповнені християнським благовістям, а сільське населення залишалось язичницьким.

Зовнішнє положення Церкви значно покращилось. При імператорі Олександрі Севере (222-235) було дозволено будувати храми і в великих містах вони були побудовані. Багаточисленні земельні дари, які отримували общини, настільки збагатили окремі Помісні Церкви, що, наприклад, єпископ Флавіан Римський рахувався од- ним із самих великих власників столиці. Римська община придбала катакомби, де хоронились мученики та християни загалом і почала звершувати богослужіння.

В цілому Церква спокійно пережила правління останніх Северов. Марк Аврелій Антонин (218-222) мав намір перенести в Рим «релігійні обряди іудеїв та самарян, а значить і християнські богослужіння», щоб підкорити їх жрецям шанованого ними емеського бога Ела. За кілька років правління Аврелій Антонін набув собі всезагальну неприязнь та був вбитий в палаці.

Імператор Максимін Фракієць (235- 238) був проголошений імператором солдатами після вбивства Олександра Севера, «через ненависть до роду Олександра, який складався більшою частиною з віруючих» підняв нове тривале гоніння [15]. На цей раз переслідування було направлене проти кліриків, яких імператор звинуватив у навчанні християнству. В Каппа- докії і Понті переслідування охопили всіх християн, але тут вони були скоріше не стільки наслідком додатком едикта Мак- симіана, скільки проявленням антихрис- тиянського фанатизму, який пробудився у язичників через страшний землетрус, який стався бл. 235-236 рр. в цьому регіоні [1].

При імператорах Гордіані ІІІ (238-244) та Філіпові Арабе (244-249), якого навіть рахували християнином, Церква пережи- вала період процвітання та спокійності [ 15].

Децій (249-251) був проголошений імператором військами в Мезії і потіснив з престолу Філіпа Араба. З його іменем пов’язано одне з найбільш жорстоких гонінь в римській імперії. Гоніння прийняло загальний характер та поширилось по всій імперії. Мотиви, при яких Децій почав переслідування християн не зовсім зрозумілі. Візантійський хроніст ХІІ ст. ІоанЗо- нара, який опирався на втрачені джерела, вказує, що до гонінь його наштовхнув цензор Валеріан [ 2 ].

Коли в 253 р. останній зайняв престол, то став проводити антихристиянську полі- тику не раніше 257 року. Євсевій Кесарій- ський вважав, що Децій підняв на Церкву гоніння із зневаги до попередника, відомого своїми християнськими симпатіями [ 15]. За словами сщмч. Кіпріяна Карфагенського, Децій готовий був скоріше прийняти лихі новини про бунт узурпатора десь на окраїні імперії, ніж почути про поста- нову нового єпископа в Римі [13].

Причини гонінь при Деції лежать наба- гато глибше і не можуть бути зведені тільки до особистих антипатій імператора. По-перше, ворожнеча до християнського населення імперії. Ще за рік до початку переслідувань (середина 248 року) з подачі язичницького жреця жителі Олександрії вчинили антихристиянський погром: натовп грабував та знищував майно христи- ян, примушував звершувати жертвоприношення, а хто відмовлявся, тих вбивали. [ 15]

По-друге, Децій хотів відновити старі римські порядки та традиційний менталітет, які опирались на древні римські куль- ти. Все це вело до неминучих зіткнень з християнами, які ставили під сумнів традиційні римські релігійні цінності. Таким чином, антихристиянські наміри Деція можна розглядати як сукупність особистих пристрастей імператора з об’єктивними факторами, які пов’язані з його внутрішньою політикою та цілями на укріплення Римської держави.

Законодавство Деція по відношенню до християн не зберіглося, про його зміст, а також характер його застосування можна побачити з деяких сучасних йому документах: насамперед це листи свщч. Кіпріяна Карфагенського та його трактат «Про падших»; [4] також по збереженим Євсевієм листам свт. Діонісія Олександрійського ФабіануАнтіохійському, Доміціану та Дідіму, Герману з великою впевненістю можна використовувати деякі записки замучування [15]. Особливий інтерес представляють збережені до нашого часу папіруси, знайдені в кінці ХХ ст. в Єгипті (біля 40 шт.). Це посвідчення видавалось особам, які звершували жертвоприношення язичницьким богам в присутності представників влади [11 ].

Децій, приблизно, видав 2 едикта, пер- ший був направлений проти вищого кліру, другий приписував принести загальне жертвоприношення по всій імперії. З цим пов’язано дві хвилі гонінь. На першому етапу, з моменту вступу Деція в Рим в кінці 249 р., були ув’язнені та страчені багато єпископів. На другому етапі, з лю- того 250 р., було оголошено про загальне жертвоприношення, що на думку організаторів означало, з однієї сторони, акт присяги вірних підданих, а з іншої – фор- му колективної молитви про дарування богами благополуччя імператору та всій імперії. Варто зазначити, що законодавст- во Деція не було направлено проти одних тільки християн чи осіб підозрілих в при- належності до недозволеної релігії. Кожен житель імперії був зобов’язаний підтвердити свою належність до язичницької релігії через обряд, суть якого зводилась до вживання жертвенного м’яса, проливання вина та кадіння перед зображенням імператора та язичницьких богів. Звершив ці дії, бідь-який підозрілий знімав з себе всі підозри. Беручи участь в жертвоприношеннях і цим самим відмовляючись від основ своєї віри, колишній християнин повинен був бути негайно звільнений на основі законодавства Траяна. У випадку відмови принесення жертвоприношень – негайна страта.

Влада прикладала зусилля до того, щоб хоча б формально повернути християн, яких вона рахувала в інших відношення «хорошими громадянами», до традицій- них культів, при цьому старалось не доводити справи до страти та широко застосовуючи різні засоби катування: допити, довготривале ув’язнення. Наслідком едикту було багаточисленне зречення християн, котрі звикли до віротерпимості і не були готові відмовитися від спокійного життя. На думку багатьох формальне погодження з вимогами влади ще не означала відступу від віри. Згідно позиції свщч. Кіпріана, з’явилось декілька категорій відступників: ті, які дійсно принесли жертву язичницьким богам (sacrificati); ті, які не робили ні того ні іншого, але різними способами, в тому числі підкупом, доби- вались включення своїх імен в списки зробивших жертвопринесення і отримували посвідчення (libellatici); на кінець, особи, вина яких була в тому, що вони доби- вались включення своїх імен в списки, не отримавши лібеллів (actafacientes).

Разом з багатьма відступниками біли і сповідники та мученики за віру, котрі за- платили ціну свого життя за Христа. Од- ним з перших постраждав Римський папа Фабіан [14]. Кілька кліриків Римської Це- ркви та велика кількість мирян були арештовані. З Риму гоніння перейшло в провінції. В Африці, по признанню свщч. Кіпріяна Карфагентського, котрий ухилявся від переслідувань, велика кількість вірних відступили, але і тут були приклади твердості в вірі [6].

В Єгипті була велика кількість відступників та «лібелятників». Деякі християни, котрі займали видне положення в суспільстві, звершували жертвопринесення добровільно, інколи їх примушували так вчинити близькі. Багато відступали, не витримуючи катувань, але були й стійки приклади мужності, які описує свт. Діонісій Олександрійський.

По свідченням церковних сенаксаріїв, з часів гонінь імператора Деція число ша- нованих мучеників різко збільшилось. З гоніннями Деція пов’язується передання про 7 сплячих Єфеських отроків.

На початку 251 року переслідування майже закінчились. Користуючись деякою свободою, Церква змогла переключитись на рішення внутрішніх проблем, які виникли в ході гонінь. Безпосереднім наслідком гонінь при Деції стало питання про прийняття падших, від чого серед христи- ян Заходу виникли розділення. В Римі після 15-ти місячної перерви був вибраний новий еп. Корнелій; він з милістю відносився до відступників, що стало причиною новатіанського розколу (по імені антипапи Новатіана). В Карфагені свщч. Кіпріян скликав перший після гонінь великий Собор, на якому вирішувалось питання про падших.

Літом 251 року імператор Децій був вбитий на війні з готами в Мезії. Римсь- кий престол зайняв Требоніан Галл (251- 253), який відновив гоніння. Але на від- мінно від попередника, вважавшого хрис- тиян небезпечними для держави, цей імператор був вимушений прийняти настрої натовпу, який бачив в християнах винуватців епідемії чуми, яка обійняла всю імперію в кінці 251 року. Через деякий час з новою силою відновились гоніння. Перші роки правління Валента для церкви були спокійні. Багатьом здавалось, що він на- віть був прихильний до християн, які були і при дворі. Але в 257 р. в релігійній політиці виникла різка переміна. Свт. Діонісій Олександрійський вбачає причину пере- міни настрою Валента у впливі його при- ближеного Макріна, гарячого прихильни- ка східних культів, ворожнече настроєно- го до Церкви.

В серпні 257 р. з’явився едикт Валеріана проти християн. Надіючись, що чим більшого натиску зазнає вище духовенство і відступить від Церкви, тим більше пастви прослідує за ними. Цей едикт при- мушував кліриків звершувати жертвопри- ношення римським богам, за відмову не- гайна зсилка. Крім цього, під страхом смертним було заборонено звершувати богослужіння та відвідувати кладовища. З листів свт. Діонісія Олександрійського Гермаммону і Герману та Кіпріяна Карфа- генського відомо, як виконувався едикт в Олександрії та Карфагені [14].

В невдовзі влада прийшла до висновку про неефективність прийнятих мір. Другий едикт, опублікований в серпні 258 р. був ще більш жорстоким. Духовенство за відмову покорятися негайна страта, знатних мирян сенаторського роду позбавляти посади та конфіскувати майно, у випадку супротиву – страта, їх жінок, залишати майна. Ті, хто був на службі при імпера- торі (caesariani),- залишати майна та відп- равляти на примусові роботи при дворі [ 9]. В червні 260 г. імператор Валеріан був взятий в полон персами. Влада перейшла до його сина Галліену (253-268), котрий відмовився від політики батька. Текст його рескрипта про повернення христия- нам місць для вільного богослужіння, який адресовано еп. Діонісію Олександ- рійському та іншим, зберігся на грецькій в перекладі Євсевія. Деякі історики Церкви вважають, що такими законними актами імператор Галлієн вперше відкрито виго- лосив терпимість до Церкви [11]. Але це ще не означало, що християнство набуло статус дозволеної релігії. Як показують останні події майже 40-річного періоду мирного існування Церкви, який почина- ється з цього часу, окремі випадки ворожнечі до християн закінчуються їх смертю, що мало місце і в подальшому. Вже при Галлієні в Кесарії Палестинській було відтято голову Маріну за сповідання віри. Він був знатний та багатий, мав заслуги в воєнній службі [15]. Подібні випадки ви- никали і вправління інших імператорів другої половини ІІІ століття.

Небезпека нових гоніннь нависла над Церквою при імператорі Авреліані (270- 275). Цей імператор був прихильником «солярного монотеїзму». Незважаючи на особисту участь (в 272 р.) у справі зміщення з Антиохійської кафедри єрисіарха Павла І Самосадського, осудженого на кількох Соборах, Авреліан незадовго до смерті, як повідомляють про це Євсевій та Лактанцій, задумав нове гоніння, приго- туючи нове розпорядження [15]. Хоча переслідування при Авреліані мали обмежений характер, число мучеників цього періоду, шанованих Церквою, було достатньо велике.

Мир для Церкви зберігався при безпосередніх наслідниках Авреліана імператорах Тациті (275-276), Пробі (276-282) та Кірі (282-283), а потім і на протязі перших 18 років правління імператора Діоклетіана (284-305) та його помічників у правлінні – Августа Максиміана та цезарів Галерія и Констанція І Хлора. Як повідомляє Євсе- вій Кесарійський, очевидець подій, «імператори були добре налаштовані до нашої віри [15]. Лактанцій, суворий критик імператорів-гонителів, називав правління Діоклетіана до 303 р. радісними часами для християн. В цей період християни займали важливі державні посади, отримуючи при цьому звільнення від обов’язку принесення жертв язичницьким богам, котрі входили до зобов’язань посадовців.

В умовах, коли ідеологам язичницької аристократії доводилось шукати відповідь на питання про причини падіння імперії, їм було крайнє необхідним «образ ворога», винуватця всіх бід. Для консервативного мислення римських патріотів- традиціоналістів признання кінця імперії як неминучого було неможливим, в той час масштаби нової катастрофи були відомі. Таким чином їм необхідно було знайти причину падіння не з середини, а зовні її, що давало можливість усунення цієї зовнішньої структури, а як наслідок, можливість спасіння держави.

Цією причиною безумовно могло бути оголошено християнство, так як подібна відповідь на поставлене питання дозволя- ла владнати всі протиріччя між новими суспільними релігіями та традиційним світобаченням римських патріотів- язичників.

Древня та східна Церква не переставала молитися за імперію та бути вірній їй. Про це свідчать тексти ранньохристиянських апологетів, наприклад Орігена, «Проти Цельса», в якому він називав християн «сіллю держави». Осуджувалась лише брехня служіння ідолам та багатобожжя. На цій принциповій основі пізніше виросли «дуалізм цілей та функцій між релігій- ними та світськими товариствами» і християнська традиція співпраці Церкви та віруючих з будь якою (в тому числі і з нехристиянською) державою. На цій ос- нові покоління християн переросло не тільки в законослухняних та лояльних громадян, але і в переконаних державни- ків, які щоденно молились «о властех и военствеея». Форма правління принципового значення не мала.

Шлях досягнення гармонічних відносин держави та церкви пролягав через багаточисленні криваві переслідування на протязі трьох віків. Останнім і одним з самих жорстоких гонінь були гоніння са- нкціоновані імператором Діоклетіаном. При цьому результат всіх переслідувань був зворотнім тому, на який розраховувала римська влада.

Мученицькі смерті християн стали зер- нами майбутнього торжества церкви Хри- стової над Юпітером Капітолійським. Ось що написав про ці часи відомий церков- ний історик протоієрей Олександр Шме- ман: « Кінець століття проходить під за- коном гонінь, котрі посилювались. Імперія гине, вся її будова хитається під страшним натиском германців з півночі, готів та персів зі сходу. В ці смутні роки, коли, зрозуміло, потрібно знайти винуватців стількох бід, ненависть проти християн запалити не важко. Едикт слідує за едик- том і по всій Імперії імена мучеників збільшують церковні «мартирологи». Але ніколи, здається, не досягало такої сили гоніння, як при Діоклетіані (303), – на передодні хрещення Костянтина. Від цього гоніння дійшло до нас саме більше число мучеників. Немов би в останній раз перед перемогою, являє Церква всю силу, всю красу, все натхнення мучеництва, те, чим жила вона всі ці перші віки своєї історії. Силу свідчення про царство Христове, чим, в кінці кінців, і перемогла» [16].

Завершення гонінь послідовниками Ді- оклетіана на ділі відкрило Церкві дорогу до завоювання господарюючого положен- ня в духовному житті римського світу.

Джерела:

  1. Болотов В. В. Лекции по Истории Древней Церкви. Т.3. ― СПб., 1907. ― С. 198- 203.
  2. Евсевий Кесарийский. Церковная история / Вводная статья, комм., библ. список и указатели И. В. Кривушина. — СПб.: Издательство Олега Абышко, 2013. — 544 с
  3. Евсевий Памфил. Церковная история. Кн. 10,5. ― М., 2001. Евсевий Памфил. Церковная история. — М.: Издание Спасо-Преображенского Валаамского мона- стыря, 1993.
  4. Иустин Философ Первая апология /// Иустин, философ и мученик, святой. Тво- рения. М., «Паломник» – «Благовест», 1995. C. 31-105.
  5. Квинт Септимий Флор Тертулиан. Режим доступу: К Скапуле http://esxatos.com/tertullian-apologetik-k-skapule (Дата звернення 12.02.2022)
  6. Квинт Септимий Флорент Тертуллиан. Избранные сочинения. Сост. и общ. ред. А. А. Столярова. М., «Прогресс», 1994. — 444 с.
  7. Киприан Карфагенский, свщмуч. Письмо 59. Режим доступу: http://www.odinblago.ru/kiprian_1/59 (Дата звернення 12.02.2022)
  8. Киприан Карфагенский, свщмуч. Письмо 80.. Режим доступу: http://krotov.info/acts/03/2/kiprian_karf_001.htm (Дата звернення 12.02.2022)
  9. Лукиан Самосатский. О смерти Перегрина. / Пер. под ред. А. П. Касторского. Казань, 1916. 22 стр.
  10. Минуций Феликс. Октавий. / Пер. М. Е. Сергеенко. // Богословские труды. 1981.

№ 22. С. 139–175 [с подробными примеч.].

  1. Ориген. Против Цельса. Ч. 1. Кн. 1—4. / Пер. Л. Писарева. Казань, 1912.
  2. Плиний Младший. Письма / Издание подготовили М. Е. Сергеенко, А. И. Дова- тур; Отв. ред. А. И. Доватур; Академия наук СССР. — Изд. 2-е, перераб. — М.: Наука, 1982. — 408
  3. Поликарп Смирнский Послание к Филиппийцам // Писания мужей апостольс- ких. Рига: Латвийской Библейское Общество, 1994. С. 359–365.
  4. Татиан. Речь против эллинов. // Сочинения древних христианских апологетов. / Пер. П. Преображенского. СПб., 1895
  5. Тацит. Корнелий Сочинения. Т. 1—2. Т. 1. Анналы. Малые произведения. / Пер. А. С. Бобовича. 2-е изд., стереотипное СПб.: Наука, 1993. 736 стр.
  6. Шмеман Александр, прот. Исторический путь Православия. М.: Книжный клуб Книговек, 2010. 538 с.

Андрій ГОЖИЙ, журнал «Богословська думка в Україні» / Вип. 3 / 2022 _ ISSN 2707-2363