Церковна ієрархія, як органічне явище буття Христової Церкви, має не лише історичну тривалість, але й глибоку духовну природу, яка вкорінена в сакральному досвіді народу Божого. На всіх етапах церковного життя, починаючи з апостольських часів, питання про походження, зміст і межі влади тих, хто поставлений звершувати священнодійство, навчати і керувати спільнотою, мало не лише дисциплінарне, але й еклезіологічне значення. Особливо це стосується служіння єпископа, яке з перших століть розглядалося не просто як адміністративна функція, а як носій особливого дару благодаті та духовного спадкоємства.

Сьогодні, коли богословська наука змушена протистояти спробам редукції церковної влади до соціологічної категорії чи історичної умовності, зростає потреба у поверненні до джерел – до свідчень Святого Письма, апостольської традиції та отцівського вчення. Лише через таке повернення можливе неупереджене осмислення справжньої сутності єпископського служіння, його зв’язку з Євхаристійною природою Церкви та його ролі в забезпеченні соборної єдності церковного організму.

У межах цієї праці ставиться за мету уважне й систематичне осмислення процесу становлення єпископської влади у Древній Церкві, простеження витоків її авторитету, форм її здійснення та внутрішнього богословського обґрунтування. Підхід, обраний у дослідженні, поєднує історико-богословський аналіз із критичним розглядом першоджерел, що дозволяє побачити не лише зовнішній розвиток інституту єпископату, але і його онтологічну вагу у житті Церкви як Тіла Христового.

Згідно класичним визначенням одним з істотних властивостей Церкви є влада здійснювати тайнодії, остільки і сама в собі вона є носительницею цієї таємничої надлюдської і надприродної сили. Священство розуміється в сенсі особливого стану людей, особливого служіння в Церкві. За свідченням ранніх християнських пам’ятників писемності, саме єпископ є здійснювачем Євхаристії і лише та Євхаристія є дійсною, яка здійснюється єпископом. Таїнство преломлення хліба відразу зайняло головне місце в християнському житті і зробилося організуючою силою Церкви, зокрема, для ієрархії. Після П’ятидесятниці віруючі перебувають «у вченні апостолів, в спілкуванні і преломленні хлібів і в молитвах» (Дії. 2; 42).

У Священному Писанні вказані різні назви керівників стародавніх християнських общин. Так, наприклад, наставників згадують в посланнях до Євреїв (13; 7) і Галатів (6; 6), пастирів – (1 Пет. 5; 1), пресвітерів – (Іакова 5; 14. Дії. 11; 30), начальників – (Рим. 12; 8), предстоятелів – (Фес. 5; 12-13), єпископів – (Дії. 20; 17; 28; Флп. 1; 1; Тит. 1; 5), дияконів – (Флп. 1; 1; Тим. 3; 1). Різноманітність старохристиянської ієрархічності краще всього ілюструє апостол Павло в посланні до коринфян: «Інших Бог поставив в Церкві, по-перше – апостолами, по-друге – пророками, по-третє – вчителями, далі іншим дав сили чудодійні, також дари зцілення, допомоги, управління, різні мови» (1 Кори. 12; 28)[4; c.38].

Зважаючи на сукупність свідоцтв Священного Писання, що відносяться до встановлення в Древній Церкві, можна стверджувати, що ієрархія раннього періоду християнства, безпосередньо в після апостольський період, була достатньо різноманітною. Часто відношення між цими релігійними управителями первинних християнських общин, через відсутність джерел, не можуть бути встановлені з легкістю і безпосередньо. Деякі з цих форм служіння, поза сумнівом мають свої паралелі і безпосередній зв’язок як в стародавньому іудаїзмі, так і в Кумранській общині.

Намагаючись зрозуміти істотні характеристики і форми служіння перших християнських общин, їх паралелі із старозавітною ієрархією, ми повинні констатувати, перш за все, що ієрархичною, по суті, була Церква старозавітна. Тому не є дивним, що новозавітна ієрархія, що сформувалася в кінці I століття (єпископат із залежним від нього пресвітеріумом і дияконатом), виникає в Церкві внаслідок природної необхідності. Для цього процесу була вже готова і богоустановленна форма в старозавітному священстві (розподіл на первосвящеників, священиків і левитів– вихідців з вибраного коліна), яке, згідно посланню до Євреїв, з’явилося прообразом новозавітного.

Ймовірно, іншим джерелом для організації першохристиянського церковного організму була ієрархія синагогальна. Крім стародавніх юдейських свідоцтв, згадки про структуру, права і переваги іудейської синагогальної ієрархії ми знаходимо і в Новому Завіті. Згідно тексту Священного Писання кожна синагога мала одного або декілька начальників (Лк. 13; 14), що піклуються про управління общиною, про внутрішню дисципліну і проповіді (Лк. 13; 14), які призначали помічників для читання Закону, Пророків і проведення служб (Дії. 13; 15). Начальникам – рабинам (Лк. 7; 1-5) – належала влада управління, вчення і судочинства[1; c.81].

Якщо звернути увагу на зміст новозавітного тексту (Дії. 20; 28; Тим. 5; 17; Тит. 1; 9), то можна зустріти схожу структуру і однакові обов’язки голів перших християнських общин, що піклувалися про дисципліну, проповіді (що передувала зібранню євхаристії) і наділених правом служіння, управління і учительства – все це входило в круг їх обов’язків.

Існування посилань на використання старозавітної типології (тобто ідей ієрархії згідно іудейської моделі) у відношенні до християнського служіння є фактом, який не можна виключати. До свідоцтва в його користь зафіксовані в стародавніх джерелах і сходять, як мінімум, до кінця I століття (Дідахе, послання св. Климента Римського до коринфян). Свідоцтва з Дідахе вказують на коріння її появи, висхідні до старозавітної ієрархії: «Висвячуйте собі єпископів і дияконів, гідних Господа, мужів покірливих і нежадібних, і істинних, і випробуваних, бо і вони виконують для вас служіння пророків і вчителів» [4; c.65].

Тут стає ясним, що новозавітна ієрархія сприймається, як природне продовження існування цього законного служіння пророків і вчителів, що існувало в Старому Завіті. Її поява ніяк не порушила старозавітну ієрархічність, але стала його гідним продовженням, як нам про це свідчать слова найстародавнішої з молитов Священства в єпископа, зафіксованою в Апостольському Переданні: «Ти дарував статути в Церкві через Слово Своєї благодаті, зумовлюючи від початку рід праведних від Аврама, ставивши князів і священиків і не залишаючи Своє святилище без служителів. Ти, від початку століть, який зволив явити Себе в тих, яких Ти вибрав, нині виповни від сили Твоєї, від Первинного Духу, переданого Тобою Своєму Улюбленому Синові Ісусові Христу, Якого Він дарував святим апостолам».

Вельми близький зв’язок іудейської моделі ієрархії з християнським служінням вказує святитель Климент Римський, звертаючись до Церкви Коріїинфа. У своєму посланні він пише, що доказом того, що єпископи і диякони «передбачені» в Старому Завіті, служить твердження Священного Писання, що закон Мойсея і закон Христовий (переданий через апостолів) підтримує розділення обов’язків між служителями Церкви. «Відставка добросовісних і вірних єпископів – це тяжких гріх» [8; c.194].

Таким чином, форми християнського служіння мали безпосередній зв’язок з юдейською традицією, яка через широке розповсюдження християнства поступово асимілювалася, проте це новозавітнє служіння зовсім не є простим продовженням старозавітного священства, але знов виникає від Великого Архієрея: не по чину Аарона, але по чину Мелхиседека.

Не дивлячись на відмінності у формі служіння ранніх управителів перших общин, залишається очевидною наявність щирого бажання стародавніх християн до єднання, тому недостатньо акцентувати увагу лише на факті існування різних традицій служіння в Новому Завіті. Те, що в Древній Церкві існувало потрійне служіння, не рахуючи Апостолів і пророків, оспорювати не можна, але специфікація служителів була декілька інша, чим традиційна ієрархічна структура, властива сучасності. Церкви були облаштовані Апостолами так, що поряд з єпископами, пресвітерами, дияконами, як свідчить Священне Писання, стояли ще і вчителі, пастирі, пророки, начальники, наставники та ін.

Не дивлячись на претензії, направлені на визнання адекватності «плюралістичного» погляду на служіння (що включає, зокрема, концепцію «царського священства» в інтерпретації реформаторських Церков), очевидним є факт, що християнські общини, представлені в різних текстах Священного Передання, відкинули цю різноманітність на користь уніфікації різних концепцій християнської общини і поліпшення її служіння, що відбулося в процесі історичного розвитку Древньої Церкви. Відсутність згадки про «монархічний єпископат» в раніших джерелах можна пояснити тим, що для християнських авторів того часу така ієрархія – один єпископ в кожній Помісній Церкві – була єдиною логічно можливою формою організації Церкви, формою настільки очевидною, що вона не заслуговувала особливої згадки. Вона була не якою-небудь «додатковою ухвалою», а природним наслідком природи Євхаристії Церкви, що вимагає, щоб на чолі общини стояла людина, відтворюючий собою образ Спасителя[6; c.187].

Одна з форм цього руху представляється в традиції, що підтримує есхатологічне значення служіння. Тут залучено набагато більше аспектів, чим просто збагачення відповідних обрядів, узятих із Старого Завіту. Розвиток цих уявлень був пов’язаний з усвідомленням того, що Церква вже зараз бере участь в есхатологічній реальності Царства Божого. Таке уявлення продовжувало розвиватися протягом всього першого століття, і вже на початку другого воно отримало свій логічний і узаконений вигляд.

З кінця першого сторіччя розвиток традиції християнських керівників відносився до функції і обов’язку єпископа. Думка, що існує серед сучасних учених, про те, що «монархічний єпископат» спочатку не існував, а виник лише пізніше, із-за необхідності організації, слід визнати помилковим. Видно, монархічна структура існувала в Церкві із самого початку, але вона ясно виразилася тільки до кінця першого століття, як потреба внутрішньої Церкви.

Стародавні християнські джерела відображають те, як єпископи виділилися з об’єднаного священства, за допомогою зосередження на них літургійних і адміністративних функцій. В результаті історичного розвитку і фактичної втрати первинного розуміння природи єпископату єпископ перетворився на адміністратора, керівника декількома общинами Євхаристій. Звідси приблизно в кінці I і на початку II століття єпископ придбав функцію управління в місцевій Церкві, по суті, окремо від священства.

Виникнення цього єпископального зразка служіння не є випадковістю. Очевидність розвитку на користь розрізнення старших і начальницьких в образі єпископів, пресвітерів і дияконів видно вже в Новозавітних книгах, але особливо явно в ранньохристиянській епістолярній спадщині кінця I і на початку II століття, оскільки продовження існування локальних християнських общин під керівництвом їх лідерів – єпископів було безпосередньо пов’язане із значущістю апостольського спадкоємства [11; c.79].

Особливий вид благодаті апостольського служіння, безпосереднього права здійснення Таїнства Хиротонії і пов’язаних з ним перших канонічних висновків отримали своє продовження в інституті єпископів. Приведемо загальновідомий заклик апостола Павла до Тита, одного з перших єпископів Ефеських, відображених в біблейському тексті про етичні зобов’язання кандидатів для сакральних посад і їх ретельну перевірку перед вступом до сану: «Рук ні на кого не покладай поспішно, і не робися учасником в чужих гріхах» (1 Тим. 5; 22).

Той же апостол писав крітському єпископові Титу: «Для того я поставив тебе в Кріті, щоб ти довершив недокінчене і поставив по всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував» (Тит. 1; 5). Ці цитати є прямим свідоцтвом концепції апостолів щодо інституту єпископства, що висунуло його над рештою всіх видів харизматичного служіння в Древній Церкві, оскільки саме єпископат був вибраний апостолами для носіння апостольського спадкоємства в Церкві.

Підтвердження це знаходиться в свідоцтві апостольського учня, римського єпископа Климента в його посланні до Коринфян, де, між іншим, ясно мовиться про отримання єпископами спадкоємства від апостолів. Його аргументація заснована на висновку про те, що Церква живе любов’ю, як єдине тіло Христове, члени якого ввіряють свою волю в руки Божі і підкоряються один одному. Тому «відставка добросовісних і вірних єпископів – це тяжкий гріх», оскільки вибрані Христом апостоли призначили перших єпископів і передали їм служіння[1; c.153].

При уважному і неупередженому прочитанні стає зрозуміло, що Климент, підкреслюючи значущість призначення єпископів з боку апостолів, підкреслює і значущість інституту єпископів, як їх наступників. Його вчення про апостольську спадкоємність стає особливо зрозумілим з наступної цитати: «Чин священнослужителів в Церкві встановлений Христом: єпископи і диякони поставлені апостолами. Апостоли були послані проповідувати Євангеліє нам від Господа Ісуса Христа, Ісус Христос від Бога. Христос був посланий від Бога, а апостоли від Христа; те і інше було в порядку волі Божій. Отже, прийнявши веління, апостоли… пішли благовістити наступаюче Царство Боже. Проповідуючи по різних країнах і містах, вони первістків з віруючих, після духовного випробування поставляли в єпископи і диякони для майбутніх віруючих. І це не нове встановлення; бо багато століть раніше писано було про єпископів і дияконів. Так говорить пророцтво: «поставлю єпископів їх в правді і дияконів у вірі (Іс. 60; 17)»[8; c.211].

Звідси стає зрозумілим, що для Климента спадкоємність полягає в тому, що у висвячуванні дається особливий дар благодаті, якою на служіння поставляються «після духовного випробування» з відома Церкви єпископи, які продовжують справу апостолів, – проповідь Євангелія і навчання в християнській вірі народ Божий.

Схожу структуру апостольського спадкоємства розвиває і Іриней, єпископ Ліонський, в праці «Проти єресі», де, зокрема, він виступив проти вчення гностика Валентина і його послідовників[14, p.25] Суть всіх заяв гностиків зводилася до твердження про володіння особливою вищою духовною істиною, якимсь таємним знанням, яке було недоступне звичайним християнам. Іриней пише, що «якби у апостолів було б подібне таємне знання, то вони б обов’язково передали його тим, кому довіряли більш за всіх інших і ставили для служіння в Помісних Церквах, – єпископів, щоб їх наступники були досконалі і бездоганні у всьому». З тексту видно, що апостольська спадкоємність належить тільки єпископам як наступникам апостолів, бо дар благодаті, що перейшов від апостолів, робив єпископів, за словами апостола, «досконалими і бездоганними у всьому»[7; c.69].

Концепція апостольського спадкоємства є видимою і в одному з якнайдавніших християнських пам’ятників «Вченні дванадцяти апостолів – Дідахе». Тут воно виражається наступним словами: «Висвячуйте собі єпископів і дияконів, гідних Господа, мужів покірливих і не жадібних, і істинних, і випробуваних, бо і вони виконують для вас служіння пророків і вчителів. Тому не зневажайте їх, бо вони мають бути у вас в честі нарівні з пророками і апостолами».

В той же час влада харизматичних видів служіння (особливо пророків), будучи такою, що все ще визнається, була на практиці все більше підпорядкована владі єпископів. Інститут служіння пророків неодноразово згадується в книгах Священного Писання: «…одному дається Духом слово мудрості, іншому слово знання тим же Духом… іншому чудотворіння, іншому пророцтво… Ревнуйте про дари духовні, особливо ж про те, щоб пророкувати» (1 Кор. 1; 8-10; 14; 1); «Чи маєш пророцтво, – пише апостол Павло римським християнам, – пророкуй у міру віри» (Рим. 12; 6). Звідси можна зробити висновок, що служіння новозавітних пророків також мало особливе значення в ранній період християнства. Проте захист цієї інституційної влади асоціювався з апостольською традицією, яка була замінена інститутом єпископату. Таким чином, була створена основа богословськогозахисту єпископів як виконавчих органів християнської общини. Звідси плюралістична форма лідерства вже на початок II століття припиняє своє існування, даючи підстави принципу єдиного лідера – єпископа [13, p.265].

Наскільки можна відмітити, витоки розвитку цієї традиції найясніше відбиваються в посланні до Смирнян Ігнатія Антиохійського, написаного на початку II століття. Святий Ігнатій не виявляє явної цікавості по відношенню до концепції традиції. Він не використовує спадкоємність, як аргумент, як він існує в I посланні Климента. Його головною турботою є єдність християнської общини, єдність на чолі з єпископом, який являє собою образ єдності в Христі. Він головує над радою старших–пресвітеров і йому допомагають диякони. «…Без єпископа не робіть нічого, що відноситься до Церкви». Тому єпископ є центром гармонії, яка оберігає молитовне і таємниче життя общини.

У найстародавнішій молитві рукопокладення в єпископа, що збереглася і зафіксована в «Апостольському Переданні», ми читаємо про першість єпископів в середовищі ранньохристиянського священства: «Отче, що відає серця, даруй цьому рабові Твоєму, вибраному Тобою для єпископства, пасти Твоє святе стадо і бездоганно дотримувати перед Тобою першість священства служінням Тобі вдень і вночі»[10; c.267].

Крім богословських аргументів безпосередньо сприяв зміцненню єпископського авторитету історичний імпульс, через необхідність протистояти домаганням общин гностиків і їх вчителів, які представляли реальну загрозу для раннього християнства. Зв’язок єпископів з апостольською традицією свідчив про достовірність православного вчення. Таким чином, апостольське спадкоємство означає особливий дар благодаті, переданий від апостолів апостольським наступникам в чині покладання рук і читання молитов, в якому передається і зберігається внутрішня єдність і тривалість апостольського вчення у Церкві.

Потрібно підкреслити, що формування ієрархічного служіння не є спонтанним в його богословському обґрунтуванні – це частина природного розвитку раннього християнства. Виділення цього нового зразка священного служіння в II і III столітті відбувалося на підставі поступового визнання всією Церквою значущості єпископів, як лідерів християнських общин. Високий авторитет апостолів сприяв зіставленню колективного лідерства єпископів, пресвітерів і харизматичних лідерів. Саме таким чином лідерство, взаємовідношення і втілення церковної влади логічним чином трансформувалося в перших століттях і придбало сформований вигляд у вигляді трьохступенчатої ієрархії: єпископів, пресвітерів і дияконів[12; c.108].

На підставі аналізу святоотцівських творінь, Передання Церкви і здорового глузду, можна прийти до висновку, що суть апостольської спадкоємності полягала в особливому дарі благодаті Божої, яка давалася в чині покладання рук. Апостольська спадкоємність, як особливий дар, який передавався від апостолів до їх учнів і наступників, дозволяв не тільки зберігати порядок і благочинність в церквах, але і їх внутрішній устрій і функціонування як єдиного Тіла Христова. Вона свідчила про достовірність ієрархічного служіння єпископів, яких по «випробуванню і повчанню в дійсній вірі» висвячували на служіння.

Отримавши дар Духу Божого від апостолів через покладання рук, єпископи продовжували нести апостольське вчення далі, захищаючи Церкву від помилкових вчень, які із самого початку намагалися зруйнувати єдність Церкви. З догматичної точки зору апостольська спадкоємність має дуже глибокий сенс, бо в спадкоємності зберігається непошкоджене вчення апостольського Передання, апостольської Благодаті як особливого дару. Цей дар Духа Святого передається через століття в нерозривному ланцюзі, через єпископів – попередників єпископам – наступникам і, у свою чергу, єпископами – священикам за допомогою Таїнства Священства. Тому Православна Церква є спадкоємицею ієрархічного служіння і вчення апостолів, оскільки має безперервне спадкоємство від апостолів в Таїнстві Хиротонії. Під Таїнством Хиротонії (Священства), розуміється священнодія, в якій через молитовне покладання рук єпископа на голову гідного віруючого, зводиться Божественна благодать, що освячує і поставляє його у відповідний ступінь церковної ієрархії.

Свідоцтва про здійснення і зміст Таїнства Священства, як воно відбувалося в Древній Церкві, а також про обов’язки і взаємини між священнослужителями зафіксовані в деяких місцях новозавітних книг Священного Писання і в декількох стародавніх пам’ятниках, наявних в нашому розпорядженні.

Про те, що обряд Таїнства Священства полягав в читанні молитов і покладань рук єпископа на ставленика, свідчить нам перш за все текст Священного Писання (Дії. 6; 6; 1 Тим. 4; 14; 5; 22; 2 Тим. 1; 6). Ця практика бере свої витоки в іудейській традиції. Відповідно до єврейського джерела, обряд Священства єврейських служителів полягав в читанні молитов і покладанні рук на кандидата, тому старозавітна практика хиротонії продовжила своє існування і в Древній Церкві. З цього виходить прямий висновок про те, що покладання рук і читання молитви єпископом при висвяченні складає необхідну речовину і істотну підставу Таїнства [1; c.224].

Достатньо ясну картину щодо здійснення Таїнства Священства в Древній Церкві ми виявляємо в джерелах: «Апостольському Переданні» і «Апостольських правилах».

«Апостольське Передання» дає можливість ближче ознайомитися з обрядом Священства в Древній Церкві. З тексту видно, що Таїнство Священства мало короткий і нескладний чин. Згідно тексту одним з головних елементів, що свідчать про достовірність здійснення Таїнства, є прийняття єпископа всіма людьми місцевої общини. Це був перший елемент, передуючий самому чину висвячення, але вельми значний. Місцева община повинна перевірити і прийняти кандидата перед Священством, чи зможе він практикувати своє єпископське служіння серед них. Одноголосне визнання всієї Церкви, як цілого виражається у присутності єпископів сусідніх общин при здійсненні Таїнства Священства, для того, щоб показати, що хиротонія має не тільки місцеве значення.

Призначення єпископа бачиться, як подія, що має свій контекст всередині Єдиної, Апостольської і Соборної Церкви. Таким чином, посада єпископа бачиться, як одна із сполучних ланок, яка об’єднує місцеві общини в одну Церкву. Після одноголосного обрання кандидата всієї общини в недільний день збиралися пресвітери і єпископи, і один з єпископів на прохання всіх покладав руку на кандидата, читаючи молитву: «Боже і Отче Господа нашого Ісуса Христа… Ти, від початку століть що зволив явити Себе в тих, яких Ти вибрав, нині ізлей від сили Твоєї, від Первинного Духу, переданого Тобою Своєму Улюбленому Синові Ісусові Христу, Якого Він дарував святим апостолам, що заснували Церкву… даруй цьому рабові Твоєму, вибраному Тобою для єпископства, пасти Твоє святе стадо і бездоганно дотримувати перед Тобою першість священства служінням Тобі вдень і вночі, вдень і вночі невпинно уласкавлювати Твою Особу і приносити дари Твоєї Святої Церкви» [1; c.148].

Єпископ представляється як особа, що має особливий статус відносно дії Духу Божого. У молитві дуже ясно виражається, що єпископові належить перший і вищий ступінь церковної ієрархії, оскільки він обирається, щоб дотримувати перед Богом «першість священства». Звідси йому належить першість служіння, в першу чергу Таїнства Євхаристії, а також і влада управління, учительства і поставлення священнослужителів.

Згідно тексту «Апостольського Передання», пресвітери рукополагаются в точно такому ж порядку, через покладання рук єпископа на главу кандидата, при чому, на відміну від хиротонії єпископа, в даному випадку пресвітери також «торкалися глави кандидата, що висвячувався». Сама молитва для поставлення священика структурно і характерно відрізняється від молитви поставлення в єпископа. Тут дуже чітко відбивається органічне відношення між єпископом і священиком.

Звідси можна зробити висновок: згідно «Апостольського Передання» в літургійному служінні, в ранній період, реальну відмінність єпископа і пресвітера, як наступника апостолів і носія апостольського спадкоємства, виявлялося не чітко, перш за все в піднесенні єпископів над всіма нижчестоячими в ієрархії служителями.

Таким чином, обряди і молитви при здійсненні Таїнства Священства зафіксовані в «Апостольському Переданні», доводять, що практика обрання і призначення священнослужителів є, як біблейською, так і древньоцерковною. Біблейські мотиви вживаються в молитвах Священства не стільки як аргументи, скільки, як способи передачі богословського пояснення формування новозавітної ієрархії і взаємовідношення між священнослужителями [3; c.83].

Другим джерелом, що містить свідоцтва про порядок здійснення Таїнства Хиротонії, є «Апостольські Правила». У восьми книгах цього стародавнього пам’ятника знаходяться різноманітні джерела, з яких одні сходять до часів глибокої старовини, а інші з’явилися порівняно пізно. Для нашого дослідження великий інтерес представляє VIII книга, в якій велика увага сконцентрована на Таїнстві Священства. Сам пам’ятник дає багато інформації щодо здійснення хиротоній єпископа, пресвітера і диякона, детально описуючи процес здійснення обряду і надаючи повний зміст молитов, що читаються над кандидатами.

Процес обрядового здійснення Хиротоніїв єпископа і священика описується в «Апостольських Ухвалах» майже в такому ж порядку, що і в «Апостольському Переданні». Авторитетне джерело наказує поставляти в єпископи людину безвадну у всьому і вибраного всім народом як якнайкращий. До моральних якостей відносилися не тільки творіння справ благочестя і бездоганності життя, але і доброчесного устрою будинку. Свою згоду община давала триразовим підтвердженням гідності кандидата на високе церковне служіння. Після цього один з перших єпископів «разом з іншими двома» ставали біля жертовника, тоді, як інші єпископи і пресвітери молилися таємно, а диякони тримали над головою рукополагаємого розкрите Євангеліє.

Єпископ читав молитву на покликання Святого Духу з проханням про низпослання Божественної благодаті Святого Духа для гідного «збирання числа рятованих і приношення дарів святої Церкви», що вказувало на виняткову роль ставленика в справі очолювання зібрання Євхаристії і управління місцевою общиною. Зміст молитви відкриває, що Божественна Благодать, як суть Таїнства, свідчить про присутність загального дару Святої Трійці, показуючи, що сам Бог визнаний верховним здійснювачем цього Таїнства. Слова молитви: «Сам і нині клопотанням Христа Твого пролий через нас силу володарюючогоТвого Духу» – відкривають, що цей Дар священства посилається від Отця і Сина і Святого Духа. Молитва вказує, що здійснення таїнства іменується справою єпископа, його власною дією. Після читання молитов один з єпископів давав в руки рукопокладеного жертву, а після цього єпископ підносив народу мир і повчання [2; c.113].

Кінчили життя, переселилися у вічність люди, які залишили після себе багатий спадок. Прямих спадкоємців не опинилося. За відсутністю найближчих родичів, спадок, згідно із законом,  перейшов до бічної лінії. Такою бічною лінієюі опинилися єпископи. Вони і отримали спадок. Пам’ятник «Дідахе» чудово роз’яснює в чому справа. Тут заповідається християнам: «не показуйте зневаги до єпископів,  вони повинні шануватися вами разом з пророками і дидаскалами;  бо вони здійснюють для вас служіння пророків і дидаскалів». Отже, письменник вимагає для єпископів шанування на тій підставі, що вони стали виконувати служіння пророків і дидаскалів. Іншими словами, тут єпископам наказується надавати ту почесть, яка досі належала іншим особам – пророкам і дидаскалам. Це означає, що єпископи тепер, коли писав автор «Дідахе», стали замінювати собою цих останніх, прийнявши на себе їх місію. Так дійсно і було. Той же пам’ятник дає знати, що в інших місцях, в інших церквах вже не зустрічалося пророків. Чому ж це відбулося? Та тому, що весь взагалі  інститут мандруючих апостолів (не  учнів Христа), пророків і дидаскалів з перебігом часу, як ми знаємо, почав атрофуватися; він вмирав повільною смертю подібно до того, як вмирає стара людина. Ось спадком від цих-то вимираючих  пророків і  дидаскалів і  скористалися  єпископи. Воно  перейшло до єпископів, тому що вони були найвиднішими предстоятелями общини після пророків і дидаскалів. Це було надзвичайно вигідно для авторитету єпископів [4; c.94].

Вони стали користуватися такою ж пошаною, якою досі користувалися пророки і дидаскали, ці поважні особи, що діяли в ім’я Святого Духа. Спадок, що дістався єпископам від пророків ідидаскалів,  був дуже значний. Пророки і дидаскали були проповідниками в общинах, вони були наставниками в «правді і знанні Господа». Стати на місце цих пророків і дидаскалів означало – зайняти те видне положення, яке займали  вимираючі  пророки і вчителі. Ці останні були, як  їх  називали, «глаголавшие слово Божие» (Евр. 13; 7). Тепер такими повинні були зробитися єпископи – із зникненням специфічних проповідників. Вони стали провозвісниками «здорового слова» (Тит. 2; 8), чим досі були пророки і дидаскали. Пророки і дидаскали, по своїй ідеї, не були проповідниками місцевими; вони належали багатьом або всім церквам, чому вони і були мандруючими. Єпископи, зайнявши місце цих осіб, самі таким чином були вождями не одній своїй Церкві, а подібно до пророків і дидаскалів представниками всієї Церкви.

Стан речей, положення, абсолютно від особистої волі єпископів незалежне, створювало умови, вельми сприятливі для розвитку їх авторитету. Вони стали учити в Церкві, як досі це робили пророки і дидаскали. Але питається: хіба раніше цього часу єпископи не учили в Церкві? Апостол Павло в пастирських посланнях вимагає від єпископів учительності (1 Тим. 3; 2. Тит. 1;9); але подальша Церква не так строго наполягала на цій якості. Це частково і зрозуміло: інститут апостолів, пророків і дидаскалів, який існував такий тривалий час з їх місією «глаголатьслово Божие» – учити віруючих, – робив не такою настійною потребу в учительності єпископів. Пам’ятник Canonesecclesiastici, що містить в собі дані, які малюють положення Церкви кінця II століття, кажучи про вимоги по відношенню до єпископа, помічає: «якщо єпископ неосвічений, то він повинен бути, принаймні, покірливий»  і т.д. Подібного ж роду замітку знаходимо в так званих Правилах Апостольських; тут мовиться: «хай буде єпископ, якщо можливо, освічений, а якщо він буде неосвічений, то хай буде…» і ін. Приклади єпископів, що не мали ніякої освіти, дуже нерідкі в древній Церкві. Отже, якщо єпископи, волею долі поставлені на місці пророків і вчителів, – з тим разом починають нову для них справу  – навчати народ, то в цьому останньому факті немає нічого дивовижного і непередбаченого. На жаль, ми мало знаємо таких єпископів, які носили б на собі ясні сліди тієї зміни в положенні єпископів, про яку йде мова. Але, проте ж, ми не позбавлені можливості привести приклад двох єпископів II століття, які жили на рубежі, що відокремлює Церкву з пророками і дидаскалами від Церкви, в якій місце цих осіб у відомому відношенні тільки що зайняте єпископами [5; c.117].

Розуміємо двох єпископів Малоазійських середини II століття: Полікарпа Смирнського і Мелітона Сардійського, про яких згадується в джерелах, що «вони (по термінології «Дідахе») виконували служіння пророків», хоча вони поза сумнівом були єпископами; про Полікарпа навіть відмічено, що він був не тільки пророком, але і дидаскалом. Отже, єпископи, зайнявши місце колишніх пророків і дидаскалів, отримали важливу відмінність порівняно з тим, чим вони були до цих пір. Вони стали вождями християнських общин в ученні. З цих пір, приблизно з кінця II століття, першим предикатом єпископського звання стало учительство. Правила святих Апостолів, визначаючи ознаки єпископа, на першому місці ставлять: він є «служитель слова». Разом з цим єпископи як у спадок від пророків і дидаскалів отримали і багато що інше, вельми важливе.

Якщо єпископи згодом стали називатися «первосвящениками», то це є спадщина від пророків, яким було засвоєно це ім’я.  Якщо з кінця II століття в пам’ятниках починають згадувати про кафедру єпископа і пресвітерів, то можна здогадуватися, що це та сама кафедра, на якій спочатку сиділи пророки і дидаскали. Якщо в пам’ятниках так часто згадується про початки, як законну приналежність єпископа, то з «Дідахе» ми знаємо, що початки спочатку призначалися для винагороди пророків (і дидаскалів). Ось той спадок, який отримали єпископи по смерті пророків і дидаскалів. З ним єпископи незабаром досягають тієї висоти, на якій вони і залишаються в церковній історії. Трохи згодом Кипріан Карфагенський, описуючи гідність єпископа, пише: «Господь вибрав апостолів, тобто єпископів. Церква затверджена на єпископах. Єдність (Церкви) народжена від Господа через апостолів нам, наступникам їх. Ти повинен знати, що єпископ в Церкві і Церквав єпископові, і хто не з єпископом, той не може бути і в Церкві» і т.д. Всі ці визначення єпископської посади, які ми обчислили і роз’яснили вище, самі по собі не абсолютно нові: вони –explicite або implicite– вже дані в апостольських писаннях, але тільки вони розкривалися шляхом практики протягом історії і отримали тут свій належний сенс з поступовістю [14, p. 25].

Таким чином, аналіз джерел і богословської традиції однозначно свідчить, що єпископське служіння в Церкві не є людським витвором чи адміністративною функцією, але богоустановленим інститутом, у якому діє неперервна апостольська спадкоємність. Це служіння, у своїй суті, зберігає і передає ту саму благодать, яка була дана Спасителем Його апостолам, а через них – усій Церкві.

Єпископ не лише є предстоятелем місцевої Церкви, але також видимим образом єдності, охоронцем істини та охоронцем Таїнств. Його служіння — це служіння єдності, вірності Переданню та відповідальності перед Богом і народом Божим. Усвідомлення глибини та священної ваги цього покликання має бути постійним нагадуванням про благодатний і таємничий характер церковного життя, в якому «усе чинно та порядно хай діється» (1 Кор. 14:40).

Нехай отже дослідження, запропоноване у цій праці, слугує скромним внеском у глибше пізнання і належне вшанування тієї святині, якою є апостольська спадкоємність у лоні Православної Церкви, і утверджує віруючих у нерозривному зв’язку з істинною Церквою Христовою — єдиною, святою, соборною і апостольською.

Бібліографія:

1. Афанасьев Николай, протопресвитер. Экклезиология вступления в клир. Киев. 1997.
2. Афанасьев Николай, протопресвитер. Вступление в Церковь. М., 1993.
3. Балашов Николай, прот. На пути к литургическому возрождению. М., 2000.
4. Беляев Л.А. Христианские древности: Введение в сравнительное изучение. СПб. 2001.
5. Бриллиантов А.И. Лекции по истории древней Церкви. СПб., 2007.
6. Илларион (Алфеев), иером. Таинство веры. Введение в православное догматическое богословие. М.,2002
7. Иоанн (Соколов), архим. О монашестве епископов. М. 1863. 
8. Киприан (Керн),  архим. Золотой век святоотеческой письменности. М., «Паломник», 1995
9. Киприан,епископ Карфагенский Творения. М., «Паломник», 2002
10. Писания мужей апостольских. Рига, 1994.
11. Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей. В 2-х кн. М., 1994.
12. Шмеман А.,прот. Исторический путь Православия. Париж: Ymca-Press, 1991.
13. Countryman L. W. The Intellectual Role of the Early Catholic Episcopate // Church History. – 1979. – Vol. 48, No. 3. – P. 261–268.

14. Molland E. Irenaeus of Lugdunum and the Apostolic Succession // The Journal of Ecclesiastical History. – 1950. – Vol. 1, No. 1. – P. 1