У тінях величного Риму, де язичницькі боги ще тримали свої скіпетри, з’явилася нова сила – християнство. Епоха Костянтина Великого стала переломним моментом, коли ці дві сили зійшлися в історичному танці, що назавжди змінив обличчя світу. Ця стаття розкриє складний процес формування союзу між християнською церквою та Римською імперією, досліджуючи ключові події, особистості та наслідки цього історичного повороту. З появою на історичній арені християнської церкви виникає проблема її відносин з державою. Несучи ідею абсолютної релігії, яка направлена до ідеалу Царства Божого, вона протистояла нормам та законам Римської імперії, розмежовуючи релігію та державу окремо. Протягом I-IV віків характер церковно-державних відносин мінявся від нейтралітету до установлення «союзу властей», який став релігійно-політичним фундаментом християнської імперії.

Час імператора Костянтина Великого – один із самих цікавих періодів в історії Римської імперії та Європи в цілому. Саме тоді був даний імпульс радикальним змінам в області культури, політики та всьому світобаченні античного суспільства, почались продивлятися контури нової, середньовікової християнської цивілізації, яка йшла на зміну античній. Це був час масштабних революційних змін, котрі були реалізовані в короткі історичні терміни[1].

В дні Костянтина закінчується та еволюція Римської Імперії, яка почалась з першого доторку її з елліністичним сходом. Костянтину довелось створити не просто акт союзу двох структур – держави та церкви, але і перенесення в політичне життя нової ідеї особливої «християнської монархії», котра і стала цілющим джерелом для політико-правової думки Візантії[2].

Теоретичне оформлення цієї ідеї вперше дано сучасником Костянтина, єпископом Євсевієм Кесарійським в його «Біографії Костянтина». Саме він написав основні контури тієї системи взаємодії факторів державного життя в християнській імперії, котра з рештою отримала назву «симфонії». Суть цієї концепції – подоба земної імперії Царству Божому.  Реалізація християнських витоків повинна забезпечити в земному житті влада – імператор, разом з церквою. Логічним наслідком цього є необхідність погодження законодавства з нормами канонічного права, тобто погодження з вченням церкви.

Таким чином, в основі візантійського принципу лежить не ідея монаршого самовластя, а служіння Богу, втілення в практичному житті християнських ідеалів. Звідси для монарха витікає необхідність погоджувати свої законодавчі акти з потребами народу Божого – християнського населення імперії. Цей принцип розуміє наявність ще одного фактору державного життя – народного волевиявлення як форми донесення до верховної влади думок та уповань населення[3].

Правомірними визнаються тільки ті дії монарха, котрі не порушують прерогатив Церкви та приймаються у відповідності з волею народних мас та духом євангельських заповідей.

Релігійна політика Костянтина Великого.

Питання про те, мало місце в епоху Костянтина гоніння на язичників, закриття їх храмів та заборона жертвоприношень є одним з ключових в суперечці критиків та прибічників достовірного церковного передання, яка продовжується, і має свій виток насамперед з творів Євсевія Кесарійського.

Язичницька традиція відносно правління цього імператора по даному питанні знаходиться у видному протиріччі з традицією християнською.

В критичних випадках проти імператора Костянтина зі сторони язичницьких письменників (Юліан Відступник, Лібаній, Зосім) Костянтин постає в якості людини аморальної, яка нехтує своїми обов’язками та релігією предків. Напроти, образ Костянтина, як християнського Костянтина Великого імператора, який не переслідував язичництво, протиставляється його послідовниками. Так, Лібаній в своїх промові «Про храми» в цілому прихильно відгукується про часи Костянтина, явно протиставляючи його ворожості Феодосія Першого по відношенню язичництва[4].

Юліан Відступник давав в алегоричній формі історію династії Костянтина, звинувачуючи останнього  тому, що він приніс горе в своїй сім’ї, тому що залишив Бога-Сонце та пограбував храми. Остаточно їх зруйнування почалось при його синах. Існування або закриття храму було віддано на розгляд муніципальних органів влади та виконувалось руками не посадовців, або добровольців з християн[5].

В тих областях, де до цього кінцева християнізація стримувалась тільки язичницьким характером влади, вона проходила негайно, храми були зачинені, а в язичницьких областях вона мала місце тільки тому, що це було можливо в даних умовах. Цими обставинами пояснюється існування язичницьких храмів в різних місцях імперії. Таким чином гоніння на язичників не проводилось владою та мали локальний характер.

Взаємовідносини християн та язичників в часи правління Костянтина Великого.

Відношення представників аристократичної опозиції до Костянтина може бути основана шляхом співставлення відомостей про його правління та відгуків про нього особисто, котрі мали місце у творах язичницьких авторів. Жоден з язичницьких авторів IVст. не виказував докору в адресу релігійної політики Костянтина.

Навіть для авторів Vст. різко негативний відгук язичницького історика Зосіми про релігійну політику цього імператора може розглядатися, як виключення. Державна релігія в імперії, в перекладі на нашу мову, була не стільки релігією, скільки «ідеологією», прийняття її залежало не від особистої віри чи невір’я, а було вираженням громадянської лояльності, громадянським обов’язком. І такий «ідеологічний» характер державної релігії підкреслювався тою релігійною свободою, з якої, гострим виключенням було переслідування християн. Від римського підданого потребувалось не віра – вірити він міг у що завгодно… — а підкорення, виконання обряду, зовнішнє признання встановленого порядку і його з ним солідарності»[6].

Костянтин був перший з імператорів після кризи ІІІ ст., котрий зміг з плином довгого часу керувати імперією один, завершив внутрішні смути та встановив відносно стабільний режим. Імператор одержав ряд військових перемог над готами та іншими варварами та надовго ліквідував загрозу дунайського кордону імперії. Його видатні військові якості відмічають такі історики, як Аврелій Віктор, Євтропій та Антонім Велезія. Він створив нове велике місто – Константинополь. По всім оцінкам він був ідеальним правителем. Його нехтування язичницьким культом було очевидне[7].

Язичники не могли не признавати безсумнівних достоїнств його практичної політики, відношення до Костянтина переважно було прихильне.

В умовах, коли ідеологам язичницької аристократії доводилось шукати відповідь на питання про причини падіння імперії, їм було крайнє необхідним «образ ворога», винуватця всіх бід.

Для консервативного мислення римських патріотів-традиціоналістів признання кінця імперії, як неминучого було неможливим, в той час масштаби нової катастрофи були відомі. Таким чином, їм необхідно було знайти причину падіння не з середини, а зовні її, що давало можливість усунення цієї зовнішньої структури, а як наслідок, можливість спасіння держави. Цією причиною безумовно могло бути оголошено християнство, так як подібна відповідь на поставлене питання дозволяла владнати всі протиріччя між новими суспільними релігіями та традиційним світобаченням римських патріот-язичників.

Специфіка відношення римської аристократії до імператора була така, що він може нехтувати державним культом та бути поганим імператором, але на троні римських Цезарів не може знаходитись християнин, так як імператор – це ще й римська ідея, з якою нерозривно пов’язана традиційна релігія.

Залишається відкритим питання про те, що за система бачення була за язичницькими символами у свідомості широких мас, та як вона могла адаптуватися до християнства[8].

На першому етапі язичники просто приймають християнського Бога в свій пантеон, а потім, завдячуючи зусиллям церкви по збереженню та поширенню в масах церковного вчення, християнської етики та християнської моделі світу, вони поступово стають християнами не тільки формально, а й номінально. Інша модель християнізації пов’язана з тотальною відмовою від старих поглядів та негайним прийняттям християнським представлень в повному об’ємі, була психологічно пов’язана з протиставленням себе навколишньому світу, хоча б тому, що сама ще не напрацювала своє modusvivendi по відношенню до таких появлень, як сакральний характер державної влади, рабство, торгово-кредитні відношення і т. п.

В силу цієї причини різкий розрив з язичницьким минулим міг проходити або в сфері індивідуального досвіду, крайнім вираженням якого є чернецтво, або в рамках асоціальних єретичних рухів.

Міланський едикт 313 р. та його церковно-історичне значення.

Практично всі дослідники відмічають, що зближення Костянтина з церквою та відкрите покровительство їй зі сторони цього імператора почалось після 312 року, тобто після перемоги над Максенцієм. Умовно цей процес можна розділити на два етапа – до кінцевої перемоги над Ліцінієм в 324 р. та після неї. При цьому відмічається, що саме після поразки та гибелі останнього політика св. Костянтина набула більш відкритий характер, і в той час з’являються перші ознаки поступового розриву імператорської влади з традиційними культами.

Початок його поклав оголошений в народі в 312 р. Костянтином та Ліцінієм едикт, який дарував християнам свободу в богослужінні та поклав кінець гонінням. В цьому документі прямо не осуджуються гоніння, але говориться про те, що вони принесли багато шкоди із-за зловживань на місцях, а також із-за того, що наслідком їх держава залишилась багатьох людей, котрі могли принести їй велику користь. В зв’язку з цим адміністративні міри впливу на християн заміняються умовлянням та застереженням. Але Євсевій пише, що Максимін не наказував нам проводити зібрання, будувати церкви та робити що небуть по нашому звичаю, між тим як вісники миру, Костянтин та Лініцій, і до нього писали, що дозволяють це та своїми грамотами, своїми законами проголошували таке розпорядження всім його підданим[9].

Повернемся до аналізу основних положень вище пом’янутого едикта Костянтина та Лініція. Неможна не помітити, що декларуючи фактично повну свободу віросповідання, він тим не менше окреслює її необхідність доволі обережно. Св. Костянтин розумів, що різкий поворот від повного неприйняття християнства до його безперечного признання неможливий, і повинен виконуватись поступово[10].

Костянтин не йде на прямий конфлікт з язичництвом і старанно уникає яких небуть дій, котрі можна оцінити як ознаки того, що він віддає перевагу котрому з існуючих культів. При цьому він приймає ряд важливих кроків, які направлені на посилення позицій християнської Церкви. Євсевій повідомляє, що в цей період Костянтин  постійно спілкується з служителями Божими, розділяє трапезу з ними та повсюди бере їх з собою, з упованням, що Бог, котрому вони служать, вже за одне це, по крайній мірі, буде милостивий до нього». Він також говорить, що своїми багатствами Костянтин допомагав і церквам божим, то розширюючи та зводячи вище молитовні будинки, то доволі багатьма дарунками прикрашаючи вівтарі церков.

З цього часу єпископи стають впливовими при дворі та подальша релігійна політика імператора в багато чому погоджувалась з ними.

Дуже важливий той факт, що декретувавши повну свободу для християн, імператор таким чином признав і юридичну основу церкву в імперії. Таким чином з’явилась можливість для подальшого встановлення її положення в суспільстві. Як результат цього процесу почалась масова християнізація імперії з плином IV століття.

Майже та картина прослідковується в області монетної чеканки часів Костянтина. Монети цього часу мають, як язичницькі, так і християнські символи. Можна констатувати, що в цьому питанні Костянтин також проявив відому політичну гнучкість, враховуючи місцеві умови.

Важливою та суттєвою рисою, яка характеризує Міланський едикт з церковно-історичної точки зору, полягає в наступному. До Костянтина Рим знав та визнавав тільки релігії національні та освячені древністю. Язичницька уява зводилась до того, що кожен народ має своїх богів і зобов’язаний поклонятися їм. Але Міланський едикт сміливо відкинув це «відвічне» представлення[11].

Точка зору на релігію радикально змінюється. Костянтин далеко виходить за межі, в яких крилася думка про людину древнього світу. Він ясно заговорив, що християнство не є приналежність якогось певного народу, а є універсальна релігія, релігія всього людства! Якщо вважається, що відома релігія належить відомому народу – і тому вона священна, недоторкана, — то тепер Костянтин проголошує новий принцип: священна та недоторкана та релігія, яка не належить ні одному народу, а належить всім народам, всім людям – християнство.

Ще до Костянтина, в часи імператора Галерія, який дав християнству права толерантної релігії, римське законодавство не могло точно відвести християнство під звичайні юридичні норми: воно не вкладалося в ці форми. Християнство не було релігією «народною», національною, воно належало всім. Це не погоджувалось з нормами римського священного права (jus sacrum). Костянтин Великий приймає нову точку зору, котра відповідала істинному розумінню священного права.

Він дає право вільного сповідання християнства всім людям і всім народам, всім підлеглим Імперії. Християнство стало вище всіляких народних особливостей. Нове прийняття потребувало і нового слова, терміну для свого вираження. Костянтин знайшов підходящий термін для позначення нового поняття, збагативши цим терміном римську юридичну мову. В Міланському едикті ця релігія, яка не належала ні одному народові, а всім народам, отримала назву corpus christianorum, «християнське товариство» — це всі члени християнської релігії, незважаючи на те, до якої б народності вони не належали; ця Церква Христова не прив’язана ні до одної національності, де «несть еллин, ни иудей»… (Колос. 3, 11), але яка покривала їх; це духовний союз всіх послідовників Христа.

На відмінно від язичницького культу з його обожуванням кесаря, християнство в цей період акцентувало увагу на розділенні сфер Божественної та царської (кесаревій), підкреслюючи при цьому верховенство закону Царя Небесного над людством.

Роль Костянтина Великого в прийнятті рішень на Нікейському соборі.

Відомо, що після того, як Арій почав проповідувати свої погляди, єпископ олександрійський Олександр робив спроби влаштувати дискусію неприятелів та прибічників цього вчення, після цього Олександр заборонив проповідь Арія. Після того, як останній із числа єпископів продовжував свої виступи, Олександр його осудив та відлучив з церкви. Після цього Арій звертається за підтримкою до єпископів Сходу, але насамперед до найбільш впливового з них – Євсевія Нікомедійського.

Прибічники Євсевія скликали собор в Віфінії та писали до всіх єпископів, щоб прибічників Арія, як людей з православною думкою, єпископи прийняли до спілкування і Олександр в тому числі. Цей собор датується 320 роком. Ці дії лише були причиною для скликання святителем Олександром собору в Олександрії в 321 році з числа солідарних з ним єгипетських та лівійських єпископів, котрі двічі осудили Арія. Далі  джерела відразу переходять безпосередньо до реакції Костянтина на ці події. Імператор посилає в Єгипет спочатку лист, потім близького до нього єпископа Осію з миротворчою місією і коли останній повертається, не знайшовши шляхів примирення православних та аріан, збирає Перший Вселенський собор в Нікеї.

Так, суперечливе питання було винесене на обговорення Першого Вселенського собору. Саме з часів Нікейського собору імператор вже більш ясно показує свою належність до християнства.

Із західної частини імперії на соборі присутні були 6 єпископів і 2 представника від Римської церкви – пресвітери Вітон та Вікентій, тому собор відображав в основному положення справ в східній церкві. Собор був переповнений дискусіями, в яких брили участь всі бажаючі.

В ході дискусії з’явилось дві партії, але навряд чи їх можна назвати однозначно «аріанами» чи «православними». Поняття «православні» чи «аріани» для початку IV століття вельми умовні. До початку аріанських суперечок тверда шкала критерій ортодоксальності ще не була сформована в трінітарному вченні.

Навіть у відношенні найбільш яскравого представника аріанства – Євсевія Нікомедійського лунають заклики розрізняти його особисте богословське твердження та вчення Арія. Очевидно, що розділення між аріанством та православ’ям було введене в Нікейському символі прийнятому на соборі терміні «omoousio».

Введене саме на соборі та не присутнє в Священному Письмі слово привело через п’ять років після смерті Костянтина до того, що аріани, зібравши собор в Антіохії, позбавили св. Афанасія з єпископства і поставили на його місце Григорія.  Саме тоді вони при цьому створили новий символ, а потім ще один. Обидва повністю відповідали нікейським постановам, але там не було слова «omoousio».

Навіть і в кінці правління Костянтина аріани не складали якої небуть особливої церковної партіїв суворому сенсі цього слова. Коли Костянтин видав указ, який був направлений проти різних єретичних угруповань та общин, аріани ним не були розглянуті, як вчення аріанське, хоча багатьма зихищалось в розмовах та не носило єретичного характеру[12].

Інші джерела більш вдало підбирають термін «євсевіани», ніж «аріани», при цьому він наповнений більшою конкретністю, окреслюючи групу впливових єпископів Сходу. До неї входили, крім самого Євсевія Нікомедійського, також Секунд Птолемаидський, Патрофіл Скіфопольський, Митрофан Єфеський, Феогніс Нікейський, Павлін Тирський, Марій Халкедонський та ряд інших. З співставлення даних різних джерел їх налічується близько 20 осіб.

Тепер розглянемо хід обговорення Нікейського символа. Оскільки нас насамперед цікавить позиція імператора в цьому питанні, немає необхідності говорити про весь хід богословської дискусії.

Схематично вона виглядала таким чином: аріани першими запропонували свій символ, складений Євсевієм Нікомедійським, але в ньому було аріанське умалення по відношенню Сина Божого, тобто, що Син змінюється по природі своєї, що Він є тварне створіння, що був час коли Його не було. Надто відверті формулювання викликали негатив в учасників собору і аріанський символ був порваний на клаптики негайно.

Тоді виступає Євсевій Кесарійський та пропонує новий, в цілому нейтральний символ. Символ Євсевія починається словами: «Як прийняли ми від попередніх нам єпископів і при оглашенні, і при прийнятті хрещення, як навчились з Божественного Письма, як вірували та вчили в пресвітерстві та в самому єпископстві, так віруємо і тепер, і засвідчуємо нашу віру». Основна думка ввідних слів Євсевія наступна: всякий християнський символ у всі часи має право на існування тоді, коли він містить в собі віру отців, не додаючи нічого нового. На цьому прикладі бачимо, що саме в цьому важливому питанні Євсевій Кесарійський був ближче всього до православної, а не до аріанської партії[13].

Але св. Костянтин пропонує прийняти символ, додаючи до нього два доповнення – слова «omoousio», чим явно став на сторону противників Арія. Православні єпископи однозначно уточнили ряд сумнівних місць в тексті символу, а в додаток до цього, осудив запропоновані Арієм характеристики природи Сина Божого, прогнали та наклали анафему на нього, єпископів Феона Мармарикського и Секунда Птолемаідського, а також ряд відданих йому присвітерів. За відмову підписатися під постановою про відлучення Арія були також зміщені з єпископських кафедр та відправлені в заслання Євсевій Нікомедійський, Феогніс Нікейський та Марій Халкедонський.

Чим же користувався св. Костянтин, коли пропонував термін «omoousio»? Найбільш вірогідним автором його був єпископ Кордови Осія, на основі виразу Афанасія Великого про те, що Осія «сам встановив в Нікеї віру».

Православна сторона на соборі, складалась в основному з людей, котрих описує Євсевій Кесарійський як «прикрашених суворістю життя та подвигом» або « і, які відзначились скромністю рис характеру». Серед них багато неосвічених, але серед них були мученики, котрі пройшли гоніння. Їх кредо може бути виражено словами одного з учасників собору, зверненого зі словами до язичницького філософа: «Не трудись марно шукати докази на те, що виконується вірою та способи, котрими це могло бути чи не бути, а відповідай на питання – віруєш ти чи ні»? Їхніми лідерами були Олександр Олександрійський та Осія Кордовський. Своїм опонентам представники цієї партії уявлялись «простаками, не маючих знання».

Немає причин казати, що св. Костянтин належним способом схиляється на сторону православних на початку суперечки, бажаючи об’єднання церкви, вважав аріан винуватцями смути. Звичайно, немаловажним фактором було схожість поглядів православних єпископів та Костянтина. Ще до собору, закликаючи єпископів до примирення, імператор заявляв: «по крайній ревності до протиріч» вони почали суперечку про предмет, «про який спочатку не слідувало б навіть не запитувати, ні мислити, а якщо вже помислили, то потрібно б про нього мовчати». Св. Костянтин не застосував репресій проти євсевіан, а в наслідок навіть проявив свою прихильність[14].

Висновки

Костянтин Великий та його сини зробили християнство державною релігією. «Cesset superstitio, insania sacrificiorum aboleatur» — «Нехай закінчаться всілякі забобони, нехай буде припинене безумне жертвопринесення» — проголошував указ імператора Костянтина, сина Костянтина Великого.

Не дивлячись на те, що церква як політичний союзник в ті часи була набагато привабливіша будь якого іншого релігійного направлення в особливості солярного культу, популярного в армії, християн в імперії було не більше 10 процентів, св. Костянтин прийняв рішення про встановлення прав християн з іншими культами та зрештою зробив церкву своєю союзницею. Більш того св. Костянтин відверто звернувся і став справжнім християнином, по мірі своїх можливостей[15].

До Костянтина тисячолітня держава та трьохсотлітня церква стояли один перед одним зовсім чужими, які не мали бажання шукати один одного. Костянтин, як державний законодавець та учень християн, зумів зрозуміти, що цим двом силам обов’язково потрібне поєднання. В цьому і є його велика ідея, котра показує в Костянтині одного з тих небагатьох геніїв, які уміють відкрити людству нову лінію руху та розвитку. Таким чином, при більш глибокому аналізі взаємних потреб, здавалось, Церква та імперія могли взаємно протягнути руку, що Костянтин наважився і зробити.

Варто відмітити, що немає на світі ні однієї релігії, ні політичної філософії, котра не намагалася б зробити з держави засіб втілення своєї ідеї. Всі антирелігійні філософії точно так, як в боротьбі з християнством і релігії взагалі, ніколи не обмежувались однією тільки словесною дискусією та проповіддю, стараючись політику направити на допомогу боротьби, яка ведеться.

Таким чином, Церква показала лише розуміння всієї складності людського буття, коли, побачила прийнятні для того умови, заключила союз з державою. Те «тихе та безмовне життя у всякому благочесті та чистоті», котре цим було забезпечене, дало можливість створити те, що називається духом християнського людства, в якому були сформовані і загальні чесноти та розвивалась одна з найбільших культур, котра справедливо повинна називатися християнською культурою, впливом якої благоденствує людство і до наших днів.   

Епоха Костянтина Великого стала поворотним моментом в історії християнства та Римської імперії. Створений ним союз церкви та держави заклав основи для формування християнської цивілізації та справив величезний вплив на подальший розвиток політичного, соціального та культурного життя Європи. Незважаючи на суперечливі оцінки особистості Костянтина та неоднозначність наслідків його політики, його роль у формуванні нової історичної реальності незаперечна. Стаття підкреслює складність і багатогранність цього історичного процесу, а також необхідність подальшого вивчення та осмислення його спадщини.     

---

[1]Пуховець Д. С. Константин Великий та Трдат ІІІ: хтобувпершимхристиянським правителем? / Д. С. Пуховець // Гілея: науковийвісник. — 2014. — Вип. 83. — С. 8-13.

[2]Маркович М. М. Релігійне життя Римськоїімперії в серединіIV ст.Проблеми гуманітарних наук: збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.  Серія «Історія» / ред. кол. О. Петречко (головний редактор) та ін. Дрогобич :Видавничий відділ ДДПУ іменіІвана Франка, 2015. Вип. 38. С. 234–245

[3]Price S.R.F., The place of religion: Rome in the early empire, Cambridge University Press, Cambridge 1996.

[4]Пуховець Д. Становище язичників у Римській імперії в 380-ті рр. від Р.Х. за промовою Лібанія «Про храми»/ Д. Пуховець // Емінак. — 2020. — № 3. — С. 189-198.

[5]Маркович М. М. Філософсько-релігійні погляди імператора Юліана Відступника. Проблеми гуманітарних наук :збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Серія «Історія» / ред. кол. О. Петречко (головний редактор) та ін. Дрогобич :Видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2015. Вип. 36. С. 133–143.

[6]Шмеман А. Догматический союз // Ретроспективная и сравнительная политология, вып.1, М., 1991. С.107

[7]Пуховець Д. Навернення Константина Великого у християнство: традиція та реальність [Електронний ресурс] / Д. Пуховець // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. — 2009. — Вип. 96. — С. 52-55

[8]Novak, R.M. Christianity and the Roman Empire: Background texts. –  Harrisburg, 2001

[9]Бабій М. Міланський едикт: зміна політики щодо християнства, початок утвердження його як державної релігії / М. Бабій // Релігійнасвобода. — 2012-2013. — № 17-18. — С. 59-62.

[10]БабійМ.  Міланський едикт – перше юридичне утвердження свободи релігії- до1750 Міланського едикту. / М. Бабій // Українське Релігієзнавство, 2013  № 67. С. 198–201.

[11]Бриллиантов. А. И.  Император Константин Великий и миланский эдикт 313 года// Христианское чтение, № . 2, 1916.  С .158-183.

[12]Шепетяк О., Шепетяк О. Нікейсько-Константинопольський символ віри: правда і міти // Українське релігієзнавство 94. Київ: УАР 2021, с.37-58.

[13]Жданович О. Основоположник грецької християнської історіографії — Євсевій Кесарійський / О. Жданович // Історико-географічні дослідження в Україні : Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 11. — С. 137-144

[14]Кащук О. Я.   Втручання імператорів у доктринальні справи церкви в контексті аріанської полеміки IV століття // Наукові записки Національного університету «Острозька академія», Cерія «Історичне релігієзнавство» (фахове видання). – Вип. 9. – Острог, 2014, – С. 67-78.

[15]Horsley R.A., Jesus and empire: the kingdom of God and new world disorder,Fortress Press, Minneapolis 2003

Опубліковано (сторінка  140):

Перший Вселенський Собор: постаті, рішення, проблеми / Упорядник архимадрит Кипріан Лозинський. – Львів: «Град Лева», 2025. – с.295.

УДК 27-732.3-725-284-9 “03”(09)

ISBN 978-617-95372-5-7